Сьогодні О.Разумкову було б 55...

17 квітня 1959 року в Бердичеві у сім’ї військовослужбовця Василя Полікарповича та його дружини Людмили Іванівни Разумкових народився син Олександр. Зростав у районі «інтендантського містечка» — це квартал будинків, де жили, переважно, військові (перехрестя вулиць Садової та Пушкіна), навчався у школі №3, яку закінчив із золотою медаллю в 1976 р. Одночасно з навчанням у школі він відвідував гуртки міського Палацу піонерів (тепер це Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова).

Стати студентом-міжнародником Київського університету ім.Т.Шевченка юнакові вдається з другої спроби. А рік між школою та університетом він заповнює самопідготовкою і роботою слюсарем-інструментальником на заводі «Комсомолець». Після закінчення університету (1982 р.) Олександр Разумков був направлений працювати на посаду лектора Дніпропетровського обласного комітету комсомолу. Як перспективного працівника, його переводять (з 1985 р.) у Київ завідуючим сектором, пізніше - завідуючим сектором ідейно-політичної роботи ЦК ЛКСМУ.

В 1990-1994 рр. Олександр Разумков очолює секретаріат Комісії у справах молоді Верховної Ради України. 25 липня 1994 р. був підписаний Указ про призначення О.В.Разумкова першим помічником, керівником групи помічників та референтів Президента України Л.Д. Кучми. Олександр Васильович був сильним і розумним політиком, таких не люблять — в них бачать суперників та конкурентів. Він сам прийняв непросте рішення піти з президентської адміністрації тоді, коли відхилення від проголошеного курсу стали несумісними з його поняттями про моральність, з його громадською позицією. Перейшовши в конструктивну опозицію, він заснував незалежний центр досліджень і продовжував пропонувати владі свої рішення. Він повернувся в команду Л.Кучми, тоді коли там стало важко. Вірний до кінця своєму слову та своїм переконанням, Олександр Разумков старався наповнити практичними справами декларації та ініціативи, котрі проголошував Леонід Кучма. Молодий політик вмів працювати непомітно для свого шефа, не виставляючи напоказ свою участь. Він часто рятував складні ситуації, залишаючись при цьому наче в тіні, віддаючи лаври іншим. Багато важливих питань, які не вирішувались на рівні офіційних державних структур, Олександр Разумков вирішував на особистому рівні — і справа зрушувалась з місця. Він вмів робити це ненав’язливо та делікатно. У деяких випадках найбільш активні учасники подій не знали про його вплив: кінцевий результат, конструктивне рішення — це було для нього головним. Не всі вміють працювати так, як працював він. Для цього потрібно володіти душевною щедрістю та безкорисливістю. Державні архіви зберігають всі документи, на яких стоїть підпис Олександра Васильовича. Їх можуть прочитати і сини Олександра Разумкова — Дмитро і Гліб: їм є за що гордитися своїм татом.

У державних структурах Олександр Разумков не терпів дві категорії працівників — некомпетентних і непорядних. Він дуже хвилювався, коли такі люди займали високі пости в керівництві або в оточені Президента. В його кабінеті можна було зустріти політиків і військових, священників і бізнесменів, іноземних послів та керівників регіонів, вчених і артистів, журналістів і спортсменів. Зовсім різні люди просили у нього допомоги та поради: ліві і праві, мусульмани і християни, дрібні бізнесмени і пишні олігархи могли розраховувати на його допомогу.

Олександр Разумков був військовою по духу людиною. Він дуже пишався своїм батьком — військовим, брат Олександра Васильовича також був офіцером. Олександр Разумков дорожив нагородними пістолетами від Президента України та Міністра оборони України. Він розумів, що таке офіцерська честь і свою внутрішню планку моральності встановив сам для себе дуже високо.

З 1995 по 1997 рік працював головою ради експертів неурядової аналітичної організації — Українського центру економічних і політичних досліджень. З 1997 р. О. Разумков обіймав посаду заступника секретаря Ради національної безпеки та оборони України, керував українською частиною стратегічної групи з питань українсько-російських відносин, був справжнім патріотом України. Він вільно володів українською, російською та англійською мовами. Він з тієї категорії людей, котрі здатні вирішувати питання і в Москві, і в Брюсселі, і в Вашингтоні. О. Разумков вірив, що Україна стане цивілізованою європейською державою і розумів, що для цього потрібен час та величезні зусилля.

Олександр Разумков очолював Український центр економічних і політичних досліджень, названий  його ім’ям у жовтні 2000 року. Центр Разумкова був заснований в 1994 році — це недержавний аналітичний центр, який здійснював дослідження державної політики в сферах: внутрішньої політики, державного управління, економічної політики, енергетики; земельних відносин, зовнішньої та соціальної політики, міжнародної та регіональної безпеки, національної безпеки та оборони.

Олександр Разумков розумів, що один в полі не воїн. Він заснував свою особисту команду, котра розвивала його ідеї та живила їх своїми, вносила пропозиції, проводила необхідні розрахунки, створювала умови для плідної роботи. О.Разумков спирався на вчених, експертів, досвідчених та розумних людей. Він створив не просто команду, це була команда — сім’я, де всі жили загальною справою, працювали на загальний результат. Він зміг об’єднати дуже різних людей, використовуючи можливості та сили кожного в інтересах справи. Відносини в команді Олександра Разумкова ніколи не були традиційно офіційними, вони були добрими, теплими та довірливими. Він до кожного мав свій підхід і свій особливий контакт. В команді всі росли, взаємно збагачуючи один одного. Далеко не кожен керівник сьогодні має таку команду, яка працювала з Олександром Разумковим. Яку силу та душевне тепло потрібно було мати людині, щоб об’єднати таку команду в єдине ціле. А йому було тоді лише 40 років.

Кажуть смерть вибирає кращих. Олександр Васильович завжди був кращим. В ньому дуже органічно поєднувались доброта та твердість, чесність та порядність і, мабуть, всього цього було занадто багато, щоб довго жити в політиці. Йому можна було довіряти, з ним можна було ходити в розвідку. Він завжди мав особисту думку, мав мужність її висвітлювати і відстоювати навіть тоді, коли залишався наодинці. Його позиція завжди різнилася ясністю, була глибоко продумана й аргументована. Він мав Божий дар прораховувати на кілька кроків вперед, тому з ним важко було сперечатись. Він рідко міняв свою позицію і робив це лише під тиском більш сильних аргументів. Найти такі аргументи могли тільки аналітики його масштабу, а таких в Україні на той час були одиниці. Це унікальні здібності, і Бог нагородив ними не навченого досвідом старця, а молоду людину, що стрімко увірвалася у велику політику і зайняла в ній достойне і високе (не по роках) місце.

Помер молодий політик 29 жовтня 1999 року в м.Києві. Коли розпорядник на похоронах повідомив, що у Олександра Васильовича немає нагород і що їм не потрібно перейматися про червоні подушечки, відповіддю був німий докір. А по великому рахунку, справа навіть не в нагородах, адже нагорода — це лише символ. Важливе ставлення держави до людини, котра віддала свої сили, свої кращі роки служінню народу та державі.

Якщо Україні судилося стати державою, в якій люди мають жити, а не виживати, то побудувати її ми зможемо, спираючись саме на таких «Разумкових». Майбутнє України повинно бути в руках політиків нової генерації, в руках керівників, подібних до Олександра Разумкова. Давайте, будемо цінувати та підтримувати таких людей ще при житті, давати їм шанс ефективно працювати. Це більш розумно і, безперечно, більш морально, ніж потім оплакувати і шкодувати про нереалізований потенціал людини, коли її вже не повернути.