Пошуки істини

Сидячи за круглим столом, душі вибирали свій наступний урок. Тут встала смілива і сильна душа:

– Цього разу я йду на Землю, щоб навчитися прощати. Хто допоможе мені в цьому?

Душі з співчуттям і навіть трохи злякано заговорили:

– Це один з найскладніших уроків… Ти можеш за одне життя не впоратися… Ти так будеш страждати… Нам так тебе шкода… Але ми тебе любимо і будемо допомагати…

Одна душа сказала:

Друга душа зітхнула:

– Я готова бути поруч з тобою на Землі і допомогти тобі. Я стану твоїм чоловіком, в нашому сімейному житті багато проблем будуть з моєї вини, а ти будеш вчитися мене прощати.

– А я можу стати одним з твоїх батьків, забезпечити тобі важке дитинство, потім втручатися в твоє життя і перешкоджати в справах, а ти будеш вчитися мене прощати.

Третя душа промовила:

– А я стану одним з твоїх начальників, і часто буду ставитися до тебе несправедливо і зарозуміло, щоб ти могла вчитися відчувати почуття прощення.

Ще кілька душ погодилися зустрітися з нею в різний час для закріплення уроку…

Отже, кожна душа вибрала свій урок, вони розподілили ролі, продумали взаємопов’язаний план життя, де вони будуть один одного навчати і наставляти, і спустилися для втілення на Землю.

Але така вже особливість навчання душ, що при народженні їх пам’ять очищається. І лише деякі здогадуються про те, що багато подій не випадкові, а кожна людина з’являється в нашому житті саме тоді, коли ми найбільше потребуємо уроку, який вона з собою несе…

Притча про Дерево і Бурю

Жив-був старий сад посеред великої і родючої землі. Серед тисяч дерев у ньому ріс особливий Дукс — могутній, глибоко вкорінений у рідний ґрунт, із кроною, що сягала самого неба. Інші дерева називали його Україною.
Надійшов чорний день. З північних боліт піднялася страшна, сліпа буря. Вона несла з собою крижаний холод, уламки зруйнованих мостів, морок і лють. Буря завила: «Я зараз же зламаю цей стовбур, вирву коріння і змушу це дерево слухати тільки мій вітер!»
Буря вдарила з усієї сили. Вона смикала гілки, обривала листя, сипала вогнем і намагалася вбити саму думку про те, що це дерево може стояти прямо. Навколишній ліс затамував подих: одні жахалися, інші шепотіли: «Воно не витримає, воно занадто велике, щоб не впасти».
Але буря не знала головного секрету цього дерева.
Коли вітер нагинав його до самої землі, коріння ще міцніше вростало в чорнозем, знаходячи жиучу вологу пам’яті предків. Коли буря намагалася спалити гілки, кожна зламана гілочка оберталася на нову міцну пагінку. А птахи, що жили в кроні, не полетіли геть — вони стали співати гімн світлу навіть тоді, коли небо затягло димом.
Якось перехожий мандрівник зупинився біля саду й запитав мудрого старого садівника:
— Скажи, чому воно досі стоїть? Будь-яке інше дерево давно б тріснуло навпіл під такою вагою темряви.
Садівник тихо усміхнувся і відповів:
— Бо ти бачиш лише те, що зверху — поламане гілля і шрами на корі. А я бачу те, що всередині. Це дерево б’ється не тому, що любить біль, а тому, що знає ціну свободі. Воно тримається не на товщині стовбура, а на любові тих, хто в’є в ньому гнізда, і на силі землі, яка не дозволяє йому стати на коліна перед брехнею.
Буря шаленіла день, місяць і рік, витрачаючи останні сили. А дерево стояло. Воно знало: ніяка ніч не триває вічно, і після найважчої зими завжди настає український ранок.