Публикации в СМИ о Бердичеве и бердичевлянах


Обсуждаем все, что захотим....

Модератор: Bad Boys

Мимо проходил
Мимо проходил

Сообщения: 5

Зарегистрирован: Вт мар 07, 2006 9:49 pm

Сообщение Вт мар 07, 2006 9:59 pm

Публикации в СМИ о Бердичеве и бердичевлянах

Здесь мною предлагается новая тема, и название говорит о себе самом. Но на всякий случай уточню. Речь идёт о публикациях как в украинских СМИ так и зарубежных. Скорее имеется ввиду статьи. Думаю, в этом случае ссылки на источники объязательны. А то будет выглядеть то ли выдумкой, то ли анонимкой.
Но возможно когда-нибудь кто-то начнет публиковать здесь и книги (разумеется, в элетронном виде) и другие крупные вещи, посвященные Бердичеву и бердичевлянам. Под другими крупными вещами подразумеваю, например, пьесу ныне покойного извесного драматурга, бердичевлянина Фридриха Горенштейна "Бердичев". Правда, в таких случаях, сначала советую обратить внимание на авторские права.

Мимо проходил
Мимо проходил

Сообщения: 5

Зарегистрирован: Вт мар 07, 2006 9:49 pm

Сообщение Ср мар 08, 2006 5:52 am

Cтаться о Бердичеве опубликованная в Нью-Йорке в 2001 году.

Эта статья была опубликована в достсточно популярной Нью-Йоркской русскоязычной газете « Русский Базар» в 2001 году. Насколько я могу судить, то самым большим недостатком стстьи является то, что в ней не упомянуто имя главного газировщика Бердичева Изи. Простить это автору статьи нельзя.

Мимо проходил
Мимо проходил

Сообщения: 5

Зарегистрирован: Вт мар 07, 2006 9:49 pm

Сообщение Ср мар 08, 2006 5:53 am

"Тот самый Бердичев"

Тот самый Бердичев

«Проехав всю Европу, наконец я увидел настоящую степь и понял,
что Украина начиается в Бердичеве. Всё что я видел до сих
пор ничто. Это царство хлеба. Тут начинается украинский чернозём,
который идёт вглубь на пять футов ниже чем где-либо, который
никогда не удобряют и всегда засевают под хлеба. Этот пейзаж
навеял на меня глубокое спокойствие, я впал в глубокий сон....»
О.де Бальзак. Из путевых заметок о поездке из Парижа в имение Эвелины Ганской в Верховню.

За свою сознательную жизнь я не встречал людей из числа бывших советских, которые бы не знали о существовании города по названием Бердичев. И не обязательно, что они там когда либо бывали. Подавляющее большинство, естественно, там никогда не были. Но слыхали почти все.
Да, известны, или в конце концов многие слышали о существовани, например, Тульчина, Шепетовки, Овруча, Жмеринки. Но при упоминании Бердичева почти у всех вырывалось удовлетворённое восклицание «О-о! Знаменитый Бердичев! Конечно! Слыхали!» или «Конечно! Знаем!», или «Конечно! Были там!». Те, кто бывал там, как правило занали следующее. Что это сплошь в зелени ( в положенное время года, естественно) небольшой уютный и чистый городок. И что населяют его в подавляющем большинстве евреи. Кое-кто оказывался осведомлен о том, что в польском родовом имении рядом с Бердичевом родился Джозеф Конрад (урождённый Станислав Коженевский); в Бердичеве венчался с графиней Ганской великий Оноре де Бальзак и жил в в её имении в селе Верховня, находящейся рядом с Бердичевом; и очень немногие ( хотя абсолютно все верующие евреи знают ), - что около двухсот лет тому здесь умер и похоронен один из из известнеших хасидских раввинов, так называемых цадиков (т.е. «праведник» на иврите) Леви Ицхак Бердичевский. Выходцами из Бердичева являются родители великих музыкантов Антона и Григория Рубинштейнов, в Бердичеве родился великий пианист Владимир Горовиц, родился и вырос Василий Гроссман, замечательный русский гитарист-виртуоз XIX века Марк Данилович Соколовский, в Бердичеве родилась и жила мать идеолога сионизма Зеева Жаботинского ( всё это, естественно, не в хронологическом порядке ).
В сознании большинства, - особенно тех, кто там не был, и особенно обитателей больших, я имею ввиду миллионных городов, - название Бердичев стало нарицательным. Символом местечковости и еврейской провинциальности. Но на самом деле до- и послевоенный Бердичев не так уж и мал, особенно по сравнению с другими вышеупомянутыми городами - около 100 тысяч населения. Промышленность и по дореволюционным и по совестким меркам была ( почему была - и так понятно) довольно неслабая. Такова уж очевидно природа человеческая, но большинство из тех, кто считает, что имеет право судить о степени местечковости других, сами являются по меньшей (или, в значительной) мере недальними потомками выходцев из подобных и меньших местечек. Да и, по большшому счёту, население любых бывших малых советских городков, - что российских, что украинских, что молдавских, что узбекских, и т.д. – являляется по духу местечковым. За исключением того, что в их манерах разговаривать отсутсвуют еврейские интонации. Но кто сказал, что еврейские интонации это недостаток? Поскольку я в своё время немало поездил, жил в Москве, то не ошибусь сказав, что процентов семьдесят пять жителей Москвы в театре и музее никогда не были, а в лучшем случае один-два раза . Но бог с этим, ведь в конце концов эта статья не о местечковости и да простит мне читатель это маленькое отступление о темы.
Я уехал из бывшего союза семь лет тому и недавно побывал там снова. Да, его слава, как метеор вспыхнувшая чуть более пары сот лет тому, уже давно закатилась, но отзвуки её иногда продолжают настигать особенно тех, кому так или иначе приходилось соприкасаться с этим городом. Она, - эта слава, - длилась менее двух столетий, что впрочем, само по себе также и не так уж мало. Заинтригую читателя, например, сообщением, что его посещают сейчас ежегодно тысячи, а возможно десятки тысяч иностранцев. На 99,9% - это хасиды со всех частей света. Сейчас вид странных бородато-пейсатых людей в черных халатах и белых чулках – обычное явление на улицах города и уже ни у кого не вызывает удивления и даже интереса, кроме нескольких старых и бедных ещё оставшихся там бердичевских евреев, которые дежурят у синагоги ожидая милостыню от приезжих. Цель приезда у хасидов одна – помолиться на могиле мудрейшего и известнейшего Леви Ицхока Бердичевского и уехать. Немногие, правда, даже там живут некоторое время, приходя ежедневно в синагогу.
Из всех бывших советских республик для хасидов Украина - наиболее посещаемый регион. По той причине что несколько сот лет тому в Подолии и Волыни (территория нынешних хмельницкой, житомирской и ровенской областей), возникло это религиозное течение. На Украине есть три-четыре места, которые также в свою очередь являются наиболее поещаемыми. Это глухое ныне село Междибож – находящееся между обласным центром Хмельницкий (бывший Проскуров) и известным курортным городом Хмельник, - где непосредственно жил и похоронен основатель хасидизма Баал Шем Тов (или Бешт, как его ещё иногда называют). Это Умань, где

Мимо проходил
Мимо проходил

Сообщения: 5

Зарегистрирован: Вт мар 07, 2006 9:49 pm

Сообщение Ср мар 08, 2006 5:55 am

продолжение

похоронен его внук рэб Нахман. И Бердичев, где, как я уже сказал, похоронен Леви Ицхок, один из ближайших последователей и продолжателей основателя хасидсого учения. Вообще-то на Украине мест где похоронены цадики немало. Но остальные места посещают в основном потомки хасидов, которые являлись выходцами из тех мест. И эти трипы заставляют задуматься о высокой степени уважения хасидов к могилам своих предков. Речь, повторяю, идёт о десятках тысяч ( не о десяти тысячах, а о десятках, подчеркиваю) ежегодно, и есть все основания полагать, что за время с момента падения железного занавеса подавляющее большинство хасидов со всех стран мира, где они только сейчас проживают, побывали на Украине вообще, и в Меджибоже, Умани и Бердичеве в частности. Хасидами создана достаточно серьёзная инфраструктура организации приёма, размещения, транспортировки паломников. Это сейчас для некоторых хасидских трэвэл-агенств весьма серьёзный многомиллионный бизнес. Приезжают, чтобы помолиться на этих святых для них могилах, приезжают с семьями и малыми детьми. Сейчас в Украине и России, - не знаю как во всех остальных бывших советских республках, - действуют поражающие воображение в первую очередь огромным количеством различные еврейские организации. И вообще, практически в каждой области есть свой раввин из Израиля или Америки, но Бердичев, кажется, единственный необластной город, где также есть «иностранный» раввин и, насколько мне известно, идёт серьёзная борьба за эту синекуру. Почему синекуру? Это отдельная тема. И не об этом я сейчас, а так, к слову.
История Бердичева – это, естественно, не только евреи вообще и хасиды в частности. Но в значительной мере. Но есть все основания утверждать, что если бы не евреи, то Бердичев не был бы тем местом, о котором часто можно услышать во фразах с восклицателным знаком. Хотя мне пришлось читать в украинской и местной прессе уже периода нэзалэжности Украины обзоры по истории Бердичева где евреи вообще не упоминаются! Но пусть это останется на совести их авторов. Говорить о Бердичеве и не сказать о евреях это всё равно что говорить о Киеве и не упомянуть о Украине. Но не только евреи, но и поляки, и русские, количество которых в период «расцвета» бердичевской истории составляли немалую часть насаления города, также подзабыты. В Бердичеве находится известный в католическом мире костёл Ордена Босых Кармелитов, построенный, судя по известным мне данным, в 1600-х годах. Он сохранялся практически в первозданном виде до начала Великой Отечественной, после революции будучи превращенным в прекрасный музей с первоклассными экспонатами, в котором даже проводились концерты органной музыки, что удивительно само по себе поскольку в тот период многие церкви и соборы попросту уничтожались. В войну костёл был разрушен, все ценные экспонаты были вывезены немцами. С момента окончания войны и до перестроечных времён так и простоял остов костёла с зияющими пустотами бывших окон, окружённый старыми замшелыми толстенными крепостными стенами ( в народе, собственно, костел больше так и называли называли крепостью). В народе ходили слухи, что этот костёл лабиринтами подземных ходов соединён с Польшей и далее с Ватиканом. Это вполне может быть похоже на истину, поскольку лет тридцать тому весь город бегал смотреть зев подземного хода, на глубине нескольких метров вскрытый ковшом экскаватора в полукилометре от костёла при рытье котлована для строительства центрального универмага, мощеный кирпичем, с овальным сводом высотой не менее полутора метров. Ход тянулся в сторону костёла. Некоторые любопытствующие пытались пройти по нему и определить куда же он ведёт, но через несколько сот метров возвращалиь из-за ощущения недостатка воздуха. Я где-то читал, что в период расцвета торговли, бердичевские купцы прятали в этих подземных ходах свой конрабандный товар и обнаружить его полиции практически никогда не удавалось. Сразу после начала престройки к костелу потянулись представители польской католической церкви и Ватикана, и он начал восстанавливаться, хотя до былого величия очень далеко, да и врядли оно будет достигнуто. Хотя сюда была возвращена пешей торжественной процессией из Польши известная во всём католическом мире икона Божьей Матери Бердичевской. Сейчас при костёле постоянно служат католические монахи из Польши и Ватикана, проводятся службы и отмечаются католические праздники и презжает множество католиков из разных стран. Во время недавней поездки на Украину костёл посетил и поклонился этой иконе сам Папа Римский Иоанн Павел II. Пару лет тому, будучи на Украине я узнал, что в Житомирской области проживает наибольшее количество поляков по сравнению со всеми остальными областями Украины, хотя ещё недавно я считал, что во Львовской области, например, их больше. Оказалось что это не так.
В отличие от костёла Босых Кармелитов, практически восстановлен костёл Святой Варвары, знаменитый тем, как я уже выше упомянул, что в нем с Эвелиной Ганской венчался великий Оноре де Бальзак. В этом костёле весь послевоенный период располагалась детская спортивная школа, что уже само по себе не так уж плохо, поскольку вообще могли устроить конюшю, склад или просто разрушить. Неполохо ещё также тем, что в этом костёле располагалась не просто детская спортивная школа, а известная на весь бывший Советский Союз и за рубежом знаменитая школа Лонского прыгунов в высоту. Отрадно, что уже около десяти лет подряд в Бердичеве осенью ежегодно проводятся международные соревнования пыгунов в высоту на приз Лонского. Ещё года полтора тому Лонский, уже довольно пожилой человек, был жив, хотя, насколько я знаю, прозябал в бедности. Существует ли сейчас и где находится в Бердичеве школа прыгунов мне неизвестно.
Полторы-две сотни лет тому Бердичев по количеству населения находился где-то на 3-4 месте среди городов нынешней Украины. Говорят, нынешнее величественное здание Нацбанка Украины в Киеве на Печерске когда-то было построено (естественно, с тех пор неоднократно перестраивалось) всего лишь как филиал Бердичевского банка.

Мимо проходил
Мимо проходил

Сообщения: 5

Зарегистрирован: Вт мар 07, 2006 9:49 pm

Сообщение Ср мар 08, 2006 5:56 am

продолжение

Во время фашистской оккупации здесь были расстреляны почти все евреи из тех кто не пожелал или не смог эвакуироваться. Их было не около 30 тысяч из числа горожан и жителей окружающих сел (да,да, для многих это новость, но до войны в сёлах жили и трудились, - и отнюдь не только шинкарями и лавочникам, а землепашцами и скотоводами, ремесленниками - огромное количество евреев, что пытаются скрыть намеренно или по невежеству украинские псевдопатриоты ). Расстреливать в Бердичеве начали раньше чем в киевском Бабьем Яру, уже в августе-сентбре 41-го года. Многие из тех, кому удалось эвакуироваться или бежать, после войны уже в город не вернулись. В послевоенный период еврейская часть населения составляла не более 15%. Но последних лет пять как и этого практически нет – осталось менее 400 человек и это количество постоянно уменьшается. Неудивительно когда евреев не остаётся в сёлах или местечках, - штетлах - с общим числом населения в три-пять тысяч, но когда исчезает община численностью около 50 тысяч человек, что имело место до войны .... По меньшей мере грустно. Тут не до шуток или юмора, но это есть медицинский факт, как говорил один известный литературый герой.
Если добавть, что уже лет двадцать пять тому из Бердичева закрыли педагогический институт (кто-то наверху посчитал, что институт для Бердичева – слишком интеллигентно) , и из учебных заведений среднего уровня остались машиностроительный техникум и медицинское училище (ныне перименованные в коледжи ).
Как я уже упомянул, в недавнем советском прошлом Бердичев был довольно индустриальным городом. Сейчас, когда промышленные предприятия Украины вообще и Бердичева в частности, практически не работают, и некоторые даже уже разрушены и разворованы, отчисления в бюджет города настолько ничтожны, что не позволяют не только содержать улицы, тротуары и дороги в чистоте и порядке, но и удовлетворять более насущные нужды как медобслуживание, образование, выпата пенсий. По дорогам, впрочем, так же как и в любом другом городе Украины ( даже Киев не блещет своими дорогами, хотя, естествено, там это дело обстоит чуть получше ), объезжая на автомобиле ямы, рытвины и выбоины, нужно ездить скорее поперёк чем вдоль. Летом рядом с дорогами, - даже асфальтированными, - пыль не позволяет нормально дышать, прекрасные в прошлом кусты и деревья разростаются безобразно и никто их несколько лет уже практически не подстригает. Обо всём этом приходиться писать с большой грустью.
Художественных произведений о Бердичеве, особенно тех, в которых он упоминается под своим именем, очень немного. Критики утверждают, что в произведеиях Шолом Алейхема под разными иными названиями местечек подразумевается Бердичев. Есть какое-то количество, в которых он упоминается вскользь. Да некоторые маленькие рассказы малоизвестных авторов. Из тех, что мне известны именно о Бердичеве – это пьеса «Бердичев» достаточно известного драматурга (и естественно, уроженца Бердичева), более десяти лет тому переехавшего в Германию и недавно там умершего Фридриха Горенштейна (или Горенштайна). Эта пьеса появилась в 1976 году и фурор в искусстве не произвела. Из числа рядовых читателей известна она в основном только некоторым жителям Бердичева. В Америке буквально несколько лет тому – три-четыре – американец, профессор университета г.Феникса в Аризоне Джон Гаррард совместно с его женой Кэррол, написал книгу, которую почему-то везде в русском переводе называют «Пепел Бердичева. Жизнь Василия Гроссмана», наверное потому, что её английское название “Bones of Berdichev” в прямом переводе на русский звучит несколько странно. Несмотря на название, посвящена эта книга не столько Бердичеву, сколько всемирно известному Василию Гроссману и его «Белой книге», что нисколько не умаляет значимости этой книги. Нечасто в цивилизованном мире встретишь подобную дикость, когда сносится дом, в котором родился и вырос всемирно известный в буквальном смысле этого слова человек, вместо того, чтобы превратить в музей и бережно сохранять. В Бердчеве дом, в котором родился и провёл детство Гроссман по улице им. Карастояновой где долгое время располагался детский сад, разрушили просто так, ничего на этом месте не построив, оставив просто пустырь. Имя, человека, бывшего в тот момент мэром города называть не буду. Если я не ошибаюсь, то я его видел. Весьма солидный интеллигентный на вид мужчина. Произошло это совсем недавно, всего семь-восемь лет тому в государстве, которое хочет чтобы его считали европейским. Нецивлизованные афганские талибы, разрушившие всемирную историческую ценнсть - статую будды, - как это ни кощунственно звучит, но выглядят более цивилизованно, поскольку они по крайней мере откровенно заявляют, что отрицают некоторые общечеловеческие ценности.
Публицистических и историчеких изданий и трудов, больших и малых, о Бердичеве побольше, но все они во многом, на мой взгляд, схожи как, с одной стороны, если можно так выразиться, одинаковостью, (именно одинаковостью, а не схожестью), так и диаметральными противоположностями, граничащими с различными выдумками.
Если пытаться быть кратким, то это пожалуй тот минимум информации, что можно дать о Бердичеве, чтобы получить о нём какое-то представление. Тот, кого это интересует более детально, естественно, в наш век Интренета возможно сможет найти и больше.

N..O.

Новичек
Новичек

Сообщения: 23

Зарегистрирован: Пт июл 07, 2006 10:43 am

Откуда: Бердичів

Сообщение Пт июл 07, 2006 11:09 am

А я прочитав. Цікаво, але видно, що людина не була у місті давненько.
Також, продовжуючи тему, пропоную ще матеріал про Бердичів.
--------------------------------------------------------------------------------
У Бердичеві відкрився ресторан ”Для всіх”

У Бердичеві на Житомирщині, в районі Червоної гори, відкрився ресторан ”Для всіх”. Перше весілля святкували 17 червня у банкетному залі на 400 осіб. Досі у місті не було таких великих закладів. Ресторан має три зали: банкетний, віп-зал та вельми специфічний — дієтичний.

Господарює там 21-річна Катерина Мурашевич. А всі страви готують за рецептами її покійної мами. ”Для всіх” відкрився на річницю смерті Алли Мурашевич, яка починала справу разом з чоловіком Геннадієм, 46 років, і старшою донькою Катериною.

Після маминої смерті інтер’єром займалася донька. Найбільша зала — у жовтих тонах. Віп — ніжно-рожева. Дієтична — блакитна з великим акваріумом.

Усі Аллині рецепти перейняли Катя і кухарі, які нині працюють у ресторані. Вони не мають права розголошувати їх навіть родичам. Кожен кухар дістав у спадщину свою ”коронну страву”. 35-річна кухар Світлана спеціалізується на пиріжках з горохом, а Зоя, 40 років, ліпить пампушки. Рибу по-королівськи готує тільки шеф-кухар Людмила Ляшок, 45 років. Її Алла Мурашевич півроку вчила цього рецепту.

Ціни в закладі ”Для всіх” розраховані на середній клас. Геннадій Мурашевич пояснює: якщо не накручувати розцінок, приходитиме більше клієнтів і все окупиться. Найдешевша страва у ресторані — оладки з шоколадним соусом або сметаною — коштують 1,2 гривні. За такі самі гроші можна замовити картопляні зрази з капустою. Найдорожчий — жульєн з кальмарів, аж по 6 грн порція. Катерина каже, що його замовляють рідко. Із дорогих страв є свинячі шашлики, запечені у фользі, — 5,6 грн за 80 грамів.

Найдешевша страва — оладки з шоколадним соусом — коштують 1,2 гривні

Є страви, призначені лише для весільного столу. Наприклад, желе ”Райдуга” (3 грн за порцію) подається у прозорій піалці, щоб було видно усі сім шарів різнокольорового желе.

Дієтична зала — особлива. Весілля в ній не святкують. Але за короткий час існування ”Для всіх” ця зала має вже постійних клієнтів. Дієту, за якою тут готують, розробила польська професорка Єва Домбровська. З Бердичева часто їздять до Польщі, тому багато місцевих ще раніше спробували цю здорову їжу. У дієтичному меню понад 50 страв. Багато овочів — сирі, варені. Головне — без жиру. На сніданок подаються 300 грамів вареної капусти з коренем селери і салат зі свіжих огірків та капусти. Обов’язково перед їжею треба випити склянку свіжого соку. На обід готують суп з вареної петрушки. На десерт найкраще замовити яблучне пюре. Ананасів, бананів і винограду в дієтичному залі не їдять.

Заклад розташований у колишній конюшні у Григорія Котовського. У підсобних приміщеннях досі залишилося кілька дерев’яних дверей, ще з тих часів. Не міняли під час ремонту й підлоги, лише перефарбували. З такою підлогою, кажуть Мурашевичі, не треба приладів для підсилення живої музики — і так акустика чудова.

З моменту відкриття ”Для всіх” відвідали майже тисяча бердичівців, тут зіграли три весілля.

У рибу по-королівськи додають сир і ананаси

Директор ресторану ”Для всіх” Катерина Мурашевич розповіла один улюблений мамин рецепт — рибу по-королівськи.
— З цілої морської рибини акуратно вийняти хребет (не розрізаючи риби). Потім покраяти на тонкі скибочки. Їх треба обсмажити у яйці з борошном, викласти на деко і посипати тертим твердим сиром, майонезом, смаженими печерицями, цибулею і дрібно нарізаним ананасом. Зверху ще трохи сиру. Цю смакоту на дві хвилини поставити у духовку на сильний вогонь.

Юлія НЕДОПИТАНСЬКА

"Газета по-українськи" від 3 липня 2006 року
Як, Ви не знаєте, шо таке Бердичів ???
Аватара пользователя

Постоялец
Постоялец

Сообщения: 496

Зарегистрирован: Пт окт 19, 2007 6:26 pm

Откуда: БЕРДОС

Сообщение Чт ноя 01, 2007 2:13 pm

Где расположен ресторан ”Для всіх”. Хочется туда сходить. Попробовать как там готовят и что именно. Какой асортимент???
Аватара пользователя

Модератор
Модератор

Сообщения: 1342

Зарегистрирован: Ср сен 05, 2007 10:55 pm

Откуда: Бердичев...

Сообщение Чт ноя 01, 2007 5:26 pm

Криця писал(а):А я прочитав. Цікаво, але видно, що людина не була у місті давненько.
Також, продовжуючи тему, пропоную ще матеріал про Бердичів.
--------------------------------------------------------------------------------
У Бердичеві відкрився ресторан ”Для всіх”

У Бердичеві на Житомирщині, в районі Червоної гори, відкрився ресторан ”Для всіх”. Перше весілля святкували 17 червня у банкетному залі на 400 осіб. Досі у місті не було таких великих закладів. Ресторан має три зали: банкетний, віп-зал та вельми специфічний — дієтичний.

Господарює там 21-річна Катерина Мурашевич. А всі страви готують за рецептами її покійної мами. ”Для всіх” відкрився на річницю смерті Алли Мурашевич, яка починала справу разом з чоловіком Геннадієм, 46 років, і старшою донькою Катериною.

Після маминої смерті інтер’єром займалася донька. Найбільша зала — у жовтих тонах. Віп — ніжно-рожева. Дієтична — блакитна з великим акваріумом.

Усі Аллині рецепти перейняли Катя і кухарі, які нині працюють у ресторані. Вони не мають права розголошувати їх навіть родичам. Кожен кухар дістав у спадщину свою ”коронну страву”. 35-річна кухар Світлана спеціалізується на пиріжках з горохом, а Зоя, 40 років, ліпить пампушки. Рибу по-королівськи готує тільки шеф-кухар Людмила Ляшок, 45 років. Її Алла Мурашевич півроку вчила цього рецепту.

Ціни в закладі ”Для всіх” розраховані на середній клас. Геннадій Мурашевич пояснює: якщо не накручувати розцінок, приходитиме більше клієнтів і все окупиться. Найдешевша страва у ресторані — оладки з шоколадним соусом або сметаною — коштують 1,2 гривні. За такі самі гроші можна замовити картопляні зрази з капустою. Найдорожчий — жульєн з кальмарів, аж по 6 грн порція. Катерина каже, що його замовляють рідко. Із дорогих страв є свинячі шашлики, запечені у фользі, — 5,6 грн за 80 грамів.

Найдешевша страва — оладки з шоколадним соусом — коштують 1,2 гривні

Є страви, призначені лише для весільного столу. Наприклад, желе ”Райдуга” (3 грн за порцію) подається у прозорій піалці, щоб було видно усі сім шарів різнокольорового желе.

Дієтична зала — особлива. Весілля в ній не святкують. Але за короткий час існування ”Для всіх” ця зала має вже постійних клієнтів. Дієту, за якою тут готують, розробила польська професорка Єва Домбровська. З Бердичева часто їздять до Польщі, тому багато місцевих ще раніше спробували цю здорову їжу. У дієтичному меню понад 50 страв. Багато овочів — сирі, варені. Головне — без жиру. На сніданок подаються 300 грамів вареної капусти з коренем селери і салат зі свіжих огірків та капусти. Обов’язково перед їжею треба випити склянку свіжого соку. На обід готують суп з вареної петрушки. На десерт найкраще замовити яблучне пюре. Ананасів, бананів і винограду в дієтичному залі не їдять.

Заклад розташований у колишній конюшні у Григорія Котовського. У підсобних приміщеннях досі залишилося кілька дерев’яних дверей, ще з тих часів. Не міняли під час ремонту й підлоги, лише перефарбували. З такою підлогою, кажуть Мурашевичі, не треба приладів для підсилення живої музики — і так акустика чудова.

З моменту відкриття ”Для всіх” відвідали майже тисяча бердичівців, тут зіграли три весілля.

У рибу по-королівськи додають сир і ананаси

Директор ресторану ”Для всіх” Катерина Мурашевич розповіла один улюблений мамин рецепт — рибу по-королівськи.
— З цілої морської рибини акуратно вийняти хребет (не розрізаючи риби). Потім покраяти на тонкі скибочки. Їх треба обсмажити у яйці з борошном, викласти на деко і посипати тертим твердим сиром, майонезом, смаженими печерицями, цибулею і дрібно нарізаним ананасом. Зверху ще трохи сиру. Цю смакоту на дві хвилини поставити у духовку на сильний вогонь.

Юлія НЕДОПИТАНСЬКА

"Газета по-українськи" від 3 липня 2006 року

Это по-моему не статья про Бердичев, а обычная реклама ресторана.
Аватара пользователя

Мимо проходил
Мимо проходил

Сообщения: 1

Зарегистрирован: Ср мар 12, 2008 9:50 pm

Сообщение Ср мар 12, 2008 11:12 pm

ПОЇЗД ТИХО ЇХАВ НА БЕРДИЧІВ



Бердичів буквально у всіх на устах. Феномен, без перебільшення, світової слави цього унікального міста, певно, назавжди залишиться загадкою за сімома замками. Це неможливо пояснити. Це треба відчути.

Лише в Бердичеві в касі залізничного вокзалу на питання, чи є квиток до Києва, у відповідь пролунає: "А вам треба? Знайдемо!" Лише Бердичеву могло так пощастити, щоб перейменувати одну з центральних вулиць міста, не міняючи вивісок й не витративши жодної копійки (а це, як-не-як, чималі гроші). Сімдесят років вона носила ім'я Ф. Дзержинського - того самого "залізного Фелікса революції". Сьогодні назва залишилася та ж. Однак уже на честь Франца Дзержинського, який до 17-го року був головним архітектором міста.

Лише в Бердичеві могла трапитись торішня історія з обвалом двоповерхового підвалу під зовні невеличким й древнім, як саме місто, приміщенням овочевої бази. Споконвіку туди засипали на зиму 5 тонн картоплі. Не більше і не менше - п'ять. Восени, передбачаючи подорожчання продукту, господарі сховища завезли 7 тонн. Підвал не витримав і провалився вниз ще на три поверхи, про існування яких ніхто й не здогадувався. Корінні бердичівляни скрушно хитали головою: ну хто ж бере товару більше, ніж може витримати твій підвал?

Без сумніву, жодне місто не знається так на фінансах і торгівлі. Це ціла історія про справжнє мистецтво тримати банки й магазини. У ХІХ столітті Бердичів був великим банкірським центром Російської імперії. Вісім банкірських домів (разом з центральною резиденцією самого Йосипа Гальперіна), розташувавши свої контори вздовж Золотої вулиці (чудова назва!), вели фінансові операції по всій Європі. Торгував же Бердичів мало не зі всім світом. П'ять ярмарків й торги двічі на тиждень робили щороку 30-мільйонні обіги. Стамбулу таке й не снилось! Торгували рішуче усім. Навіть пилом. Залишилось документальне свідчення, що якось на знаменитий бердичівський Онуфріївський ярмарок було надіслано з Кременчуга 15 пудів (нормально!) наметеного в ювелірних майстернях пилу. Його купували, щоб, ретельно пересіваючи, вилучати мікроскопічні крихти золота.

Під час ярмарків населення міста (а Бердичів свого часу входив в п'ятірку найбільших українських міст, поступаючись лише Києву, Одесі й Харкову) збільшувалось в чотири рази. Вся петербурзька гвардія їздила на конях, куплених в Бердичеві. Як писав російський економіст Андрій Суботін, який у 1887 році здійснював експедиційне дослідження соціально-економічного розвитку південно-західних територій Російської імперії, "не в кожному великому губернському місті можна зустріти таку кількість торговельних закладів, коли мало не на версту тягнуться суцільні кам'яні будівлі, внизу яких - лавки, а на горі - транспортні, банкірські, нотаріальні й інші контори".

На високому рівні була й промисловість. Діяло 30 заводів і фабрик, не кажучи про численні ремісничі майстерні. Однак все ж торгівля була основою міського життя. Ясна річ, при такій постановці питання без контрабанди не обійшлось. Що казати - Бердичів вважався контрабандним центром Східної Європи. Аби поставити нарешті заслін контрабандистам, київський губернатор утворив якось спеціальну слідчу комісію. Серед білого дня було зненацька перевірено 130 підземних ходів, майже стільки ж підвалів. Що ви думаєте? Нічого не знайшли!

Навіть сьогодні катакомби й багатоярусні підвали з чудовою цегляною кладкою свідчать про серйозний розмах цієї справи. Причому підземна частина міста ще далеко не вивчена. Колишні власники сховищ, зрозуміло, інженерно-будівельних креслень не залишали. Коли років 20 тому валили знамениту "мазепинську хату" (у ній в 1704 році проживав Іван Мазепа, виношуючи план зради Семена Палія, що й відбулося того ж року поблизу Бердичева), під міцним фундаментом із дивної шестикутної, як стільники, цегли відкрилося величезне напівзасипане підземелля. Куди воно вело й чим насправді слугувало - невідомо. Але кажуть, лабіринтами, які брали початок від банкірських домів, можна було пройти під річкою Гнилоп'ять і вийти далеко за містом. Рух, треба розуміти, був в обидва боки.

Втім, у Бердичеві уміли цінувати не тільки гроші. Цінували найперше життя й знали, як ним розпоряджатися. Саме уміння красиво й цікаво жити вирізняло й вирізняє істинних бердичівлян. Олександр Вельтман, ад'ютант Головного штабу російської армії й автор кількох блискучих за гумором повістей й романів, якими захоплювався Достоєвський, а перегодом Булгаков, Ільф і Петров, так яскраво описав життя Бердичева з його корчмами, ярмарками, монастирями, вишуканими ресторанами, більярдом, картами і мазурками, що у збірнику статей 1869 року з російської історії було чорним по білому зазначено: "Если молодой человек, окончив воспитание, не был в Бердичеве, то он сто процентов в большом свете теряет".

Головне навіть не в тому, що в цьому місті перебували Оноре де Бальзак, Ференц Ліст, Фредерік Шопен, Антон Рубінштейн. Головне, як місто ставилось до уславлених митців. У таємній доповідній чиновника з особливих доручень підполковника Неумана, що зберігається в Київському міському архіві, зокрема, йдеться: "Всі концерти Ф.Ліста в Житомирі, Немирові, Бердичеві були ознаменовані, окрім захоплення його надзвичайним талантом, велелюдними з'їздами дворянства, звідусіль направлялися естафети з повідомленням про його прибуття - через що з'їзд й збір грошей були неймовірні, а квитки в повітових містах продавали дорожче, ніж у Києві".

Шопен взагалі свою музичну кар'єру, хай буде всім відомо, розпочинав саме в Бердичеві. На початку 1820-х майбутній великий композитор мешкав у палаці Радзивіллів, де навчався грі на клавішних інструментах. Господар палацу звернув увагу на талановитого юнака і надав кошти для здобуття ним вищої музичної освіти. Мешкаючи в Бердичеві, Ф.Шопен керував роботами з реставрації органа. В Бердичеві був орган, і не один.

Предки Антона Рубінштейна належали до багатої єврейської інтелігенції Бердичева. Дитинство видатного піаніста й композитора, якого Ф.Ліст назвав "спадкоємцем своєї гри", пройшло в цьому місті. Бердичів цим пишається. Так само, як і видатними своїми письменниками - Джозефом Конрадом (творче ім'я Юзефа Коженьовського), Василем Гроссманом.

Особлива історія - зустріч Бердичева з Володимиром Маяковським. Вона мала відбутися 6 березня 1928 року о 8-й вечора. Міський драматичний театр на 700 місць був вщерть заповнений задовго до зазначеної години. Як згадували очевидці - справжнє вавилонське стовпотворіння! Звідусіль носили стільці. Та поет застряг у Козятині. Бердичів вислав йому машину. Коротше кажучи, Маяковський прибув далеко за північ. З театру за цей час вийшло чоловік 30. Їх запам'ятали і в хороші сім'ї більше не пускали. Тріумфальний виступ поета закінчився під ранок. Маяковський одразу висловив бажання відвідати костьол Святої Варвари, де у 1850 році вінчався Оноре де Бальзак з графинею Евеліною Ганською.

Бальзак і Бердичів - тема невичерпна і нескінченна. Бальзак бував у місті двічі. Щоправда, метою його подорожей було сусіднє селище Верхівня, де в родинному маєтку Ганських (він досить добре зберігся) проживала перша красуня Європи пані Ева. Однак в Бердичеві йому шили шубу з чорнобурки й костюм. Як занотував письменник, так не шиють навіть в Парижі. (Це між іншим - в додаток до відомих анекдотів). Тут він повів під вінець свою наречену. Це всім відомо.

Але мало хто уявляє, як ця подія відбилася на самому Бердичеві. Цілі покоління виростали в її відблиску, на спогадах про неї. Молоді люди відвідували парк, де бував письменник, ходили його стежками. То були так звані бальзаківські прогулянки. Спеціально приходили до аптекаря Олександра Ципріса вкотре послухати з перших вуст розповідь про його особисте знайомство з великим французьким письменником. Це створювало особливу ауру міста, виховувало красиві почуття й манери.

Бердичів взагалі був містом високої культури. Сплаву культур - польської, української й особливо єврейської. Місто належало найдревнішим й найвпливовішим литовсько-руським княжим родам - спочатку Тишкевичам, потім Радзивіллам, знову Тишкевичам. Вони зводили палаци, збирали мистецькі колекції, патронували митцям. Тут жили знані в Європі дворянські родини. Один за одним відкривалися різноманітні навчальні заклади. Вирувало театральне, концертне життя. Для розваг публіки призначався сад "Тіволі", над яким високо у небі гойдався дирижабль "Гриф". Був цирк. Не якесь там шапіто, а справжній - зі слонами і тиграми.

ХХ століття висадило місто в повітря - буквально і образно. Тепер лише за малюнками знаного художника ХІХ століття Наполеона Орди, гравюрами де Лаутрекена та ще листівками, випущеними міським фотоательє Розенбаума до 300-ліття царювання дому Романових, можна судити про красу архітектурних ансамблів Бердичева - дворянські маєтки, шикарні будівлі комерційних банків, готель "Континенталь"(а були ще "Савойя", "Париж", "Бельвіль", "Варшава"), аптеку Даманського. Під час першого ж бомбардування у червні 41-го місто було зруйновано вщент. Дивом вціліли церкви, костьол, вікові мури кляштору Босих кармелітів, ще кілька будинків й ровесниця століття водонапірна башта.

Але біль не за тим. За війну місто втратило 40 тисяч своїх мешканців. Його чоловіки пішли на фронт - мало хто повернувся. 12 тисяч молодих людей були примусово вивезені в Німеччину. У липні 41-го нацисти розстріляли на Лисій горі 18 тисяч євреїв - жінок, стариків, дітей...

З того пекла Бердичів вийшов напівживим. Але знову зацвіли каштани й акації його знаменитих бульварів, в міському парку щонеділі ридав від щастя духовий оркестр. Там, на бульварах, як і раніше, збиралося все місто, здійснюючи, як прийнято було казати, вечірній моціон. Навіть хлопці з Корніловки, де панували свої закони, враз ставали тут чемними молодими людьми.

Але найголовніше - місто залишалося "єврейським Парижем". Так його колись назвав Шолом-Алейхем, який любив гостювати в Бердичеві у рідного брата Вольфа. Роз'їжджаючи на славетній бердичівській конці, класик світової літератури збирав образи й сюжети для своїх безсмертних творів.

Бердичівщиною пролягала східна межа "смуги єврейської осілості". Місто над Гнилоп'яттю притягувало велику кількість єврейських переселенців. У 17 столітті тут був заснований кагал - самоуправління єврейської громади. А ще через сто років рабин - цадик Леві Іцхак Бен Меїр (Голда Меїр, до слова, - бердичівлянка) писав, що Бердичів зарекомендував себе одним із найважливіших осередків єврейської мудрості. (В Бердичів до його музею-усипальниці їдуть паломники звідусіль). Саме в цьому місті було систематизоване іудейське вчення хасидизму. Колись в Бердичеві нараховувалось 86 хоральних синагог. Причому перша така синагога в усій Російській імперії з'явилася саме тут. Євреї всього світу милувалися бердичівськими виданнями талмудів в чудових оправах і з лейпцизькими шрифтами.

На початку ХХ століття 78% його мешканців були євреї. Серед них найкрупніші комерсанти, банкіри, власники численних мануфактур, заводів. Завдяки їм у Бердичеві піднімалась промисловість, запроваджувались новинки науково-технічного прогресу - телеграф, електрика. (Одна з перших міжнародних телеграфних ліній звучала так: Калькутта - Тегеран - Тифліс - Одеса - Бердичів - Варшава - Берлін - Лондон).

Є навіть таке поняття - бердичівський єврей. Великою мірою його появу зумовили ностальгічні спомини бердичівлян, що в хвилях еміграцій роз'їхалися всім світом і з надзвичайною теплотою згадували потім рідне місто, складаючи про нього щемливі легенди. Мало не всі твори мемуарного жанру розпочинаються словами: "Я народився в Бердичеві. Тут пройшла молодість. Як тепер з'ясувалося, це були найкращі роки мого життя..." Від оповідань Фрідріха Горенштейна, Цві-Гірш Камінського, Бориса Ройтблата віє важким і мокрим від дощу бузком бердичівських садів, ні з чим незрівняним єврейським гумором і незрадливою любов'ю до міста перших цілунків й останніх хлопчачих бійок.

І взагалі якщо вам пощастило народитися в Бердичеві - то від Бродвею до Яффи вам засвідчать особливу повагу: "Як, ви теж прогулювались у вечірньому пейзажі центральним бульваром? Ходили в кіно ім.Фрунзе? Ви знаєте смак "газиропки" від Ізі з потрійним сиропом? Тільки чули про нього? Що ви кажете! Так ми ж з вами рідні люди!"

"Що святе? - питав Гьоте й відповідав. - Те, що об'єднує душі". Тому Бердичів - це святе для багатьох-багатьох людей різних поколінь, національностей й віросповідань. Тут - могили великих предків іудеїв, санктуарій Матері Божої Шкаплерної з її чудодійним образом.

Він сьогодні явно помолодшав і став красивішим. Після реконструкції не впізнати залізничний й автовокзали. Дороги - Європа! Ну, за винятком Шолом-Алейхема. Мають бути в житті винятки. Захоплюється спортом. Більше боксом і футболом. Численні школи прихильників шкіряних рукавичок патронують самі брати Клички. В місті проходять міжнародні турніри боксерів-юніорів на призи Володимира Кличка. А також міжнародні змагання зі стрибків у висоту на приз В.Лонського, внесені до Міжнародного європейського легкоатлетичного календаря. Працюють басейни, стадіони. Окрім того діють мистецькі школи, відкриваються нові палаци для дітей та юнацтва. Один з таких - Будинок творчості ім. Разумкова. Олександр Разумков, який своїм Центром аналітичних досліджень примусив українських політиків думати й відповідати за слова і вчинки, - теж з Бердичева.

Взагалі мер міста Василь Мазур вчинив досить мудро, вирішивши підняти славу Бердичева через славу його людей - визнаних політиків, діячів культури, науковців, спортсменів, героїв війни й труда. (З цієї нагоди засновано навіть орден Бердичева за заслуги перед улюбленим містом - з чистого срібла). І кинув такий собі клич: бердичівляни всього світу - єднайтеся! О, як завирувало життя, які пішли інвестиції! Піднявся м'ясопереробний завод, знову запінилось бердичівське пиво, відкрилось друге дихання у меблевих й деревообробних підприємств.

У перший рік свого перебування на посаді голови міськвиконкому Василь Костянтинович вручив кожному першокласнику щоденник, на титульній обкладинці якого великими літерами написано: "Я - бердичівлянин!" Далі - герб, прапор і гімн Бердичева, історія міста, фото й біографії його видатних людей. Я плакала над тим щоденником.

Одразу відгукнувся на пропозицію В.Мазура зірка світового циркового мистецтва, золотий призер міжнародних конкурсів Анатолій Залевський. Колись батьки привели його п'ятирічним хлопчиком в циркову студію (в місті таких було і є кілька). Власним коштом Анатолій зробив із давно закинутого палацу культури на Корніловці сучасний мистецький центр світового рівня. Тут розмістився його театр-студія "Різома", що сповідує синтез циркового й сценічного мистецтва. Мрія Анатолія та його друзів - перетворити Бердичів на місто міжнародних конкурсів на рівні Парижу й Монте-Карло - уже почала здійснюватись.

Тим часом остаточно збулася мрія всіх бердичівлян - в центрі міста в усій красі відновлено бульвар, знищений за партійною вказівкою у 80-ті роки. Він носить ім'я заслуженого тренера СРСР й України, почесного громадянина міста Віталія Лонського, який на заздрість всім столицям за своєю методикою в провінційному тихому Бердичеві виховував майстрів спорту, олімпійських і світових чемпіонів. Школа Лонського стала першою вузькоспеціалізованою школою спортивної майстерності в Радянському Союзі. Кажуть, Віталій Олексійович особливим чином вираховував майбутніх чемпіонів зі стрибків у висоту. Прогулюючись бульваром, він спостерігав за тим, як хлопчаки штрикають через паркан літнього кінотеатру.

Відроджується давня традиція вечірніх й святкових прогулянок алеями центрального бульвару. Його сучасний штрих - сітілайти. Не з рекламою цигарок чи білизни, як зазвичай. З портретами почесних громадян Бердичева - унікального міста, яке у всіх на устах.


Світлана ІСАЧЕНКО

(c) _www.2000.cv.ua/2007/32/25
metal rules

Новичек
Новичек

Сообщения: 11

Зарегистрирован: Пн апр 11, 2016 9:49 am

Откуда: Украина

Сообщение Ср июн 15, 2016 6:22 pm

Публикации в СМИ о Бердичеве и бердичевлянах

Это вопрос?
Конечно, я думаю, что мнение учредителя всегда учитывается в газете. Это нормально. Каждое СМИ преследует свою цель. Кто-то хочет осветить жизнь города, а кто-то победить на выборах. Всё зависит от целей.

Вернуться в Городской форум

Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 2

Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group.
Designed by ST Software for PTF.
Русская поддержка phpBB