Ігор ШУМИЛО: „При вболівальниках гравець розцвітає, немов квітка!”

Сьогодні розмовлятимемо із найкращим бомбардиром ФК „Бердичів” Ігорем Шумилом: про бердичівський футбол, юнацький, футбол взагалі, про стан справ у Чемпіонаті Житомирщини і про стосунки гравців та клубу із вболівальниками. Нападника вдалося зустріти під час матчу Першої Ліги Чемпіонату України серед юнаків між ДЮСШ Бердичева і КДЮСШ „Енергетик” із Нетішина (Хмельницька область). Ігор сам був приємно здивований від такої пропозиції і з зацікавленням першим, як і на полі, пішов в атаку, ставлячи питання за питанням. Так-що мої власні „домашні заготовки” виявилися спочатку марними.

Ігор Шумило – Що за сайт? Наш бердичівський? Це Ви з прапором нас підтримуєте? Справді, класно. І на іграх „Динамо” його видно...
Криця – Ну, деякі із 96-го їздять, підтримують київський клуб.
І.Ш. – Та невже?! На останньому домашньому, у Лізі Чемпіонів, проти...
К. – „Стяуа”.
І.Ш. – Так, „Стяуа”. Дивлюся: „Бердичів”! Приємно, знаєш, що й казати. І тут: виходиш на поле, і ніби мурашки по тілу, приємніше грати, і зовсім інше ставлення до гри. Адже для чого гра, для кого ми граємо?! Для вболівальників! Вони, ми – гравці – одне ціле. І так має бути... В тому році такого не було. А тут виходиш і така підтримка. І скільки Вас?
К. – Ну, чоловік двадцять.
І.Ш. – Зараз двадцять, наступного року сорок. Будете розвиватися. Аби команда грала. Я мрію, щоб увесь цей стадіон був заповнений. Я малим сюди як приходив, пам’ятаю, то так і було... Підтримуєте і палите ці свої...
К. – Фаєри.
І.Ш. – Фаєр (сміється, прим. автора). Так, гарно виглядає. Але щоб стадіон був забитий, що потрібно? Гра! Якщо кожен буде викладатися, віддавати грі душу, то й вболівальник буде. А якщо просто виходити на поле і відбувати номер, як-небудь відбігати, то що? Прийде хтось, якщо матиме вільний час, махне рукою і наступного разу піде краще пива в бар випити. І все. А якщо команда грає, то ходять дивитися на футбол, на гравців. Тоді й люди йдуть на матч, як на свято! Чекають на домашній матч з нетерпінням. І відпочивають, відволікаються від своєї буденності, різних проблем. І гравці цим переймаються, тоді гравець розцвітає, немов квітка! І демонструє фантастичну гру, і йому це подобається. Вже зовсім інша гра, ніж за пустих трибун.
К. – А наша підтримка, фан-сектору, відчувається?
І.Ш. – Я ж кажу – надзвичайно! Виходиш, і навіть мурашки по шкірі йдуть. Відчувається якесь хвилювання. Раніше такого не було. Але це добре. Так і має бути. Гравці, вболівальники – єдине ціле. Це – футбол!
К. – Які враження від гри підростаючого покоління?
І.Ш. – Хороші. Хлопці перспективні. В майбутньому чоловік 5-6 гратимуть на високому рівні, в тому числі і в професійному футболі. Хлопців 90-го року народження треба вже підпускати до головної команди. Я б на місці тренерів уже так і вчинив би, але їм видніше. Поки юні не довіряють, можливо, відповідальність за результат. А хлопчаки 92-го року – взагалі молодці. Якщо й далі так гратимуть, то на них чекатиме велике майбутнє. Хочеться, дуже хочеться відродити колишню славу. Але що тут головне? Подолати бар’єр – перехід із юнацького футболу у дорослий. Якщо пройдеш його – матимеш майбутнє. Це важливий етап.
К. – А кого б уже із тих, хто зараз на полі (саме тривала гра юнаків 90-го року народження, прим. автора), підпускав би до команди?
І.Ш. – Ярослава, не пам’ятаю прізвища (Ярослав Блавацький, прим. автора). Теж дуже перспективний. Але якщо не дати йому грати, то він таким перспективним і може залишитися. Головне що? Дати людині шанс, змогу себе проявити. І тоді він буде кігті рвати, але себе покаже. Ну, а якщо не заграє, то виходить не бути йому футболістом. Але не надавши шанс, ми не знатимемо, що він із себе представляє. Головне навіть не талант, а бажання грати. Талант так і може залишитися талантом. А якщо хочеш грати по-справжньому, то працювати потрібно вдень і вночі. Постійно. На тренуваннях, до і після них. Важливо також займатися індивідуально.
І на зборах, якщо тебе запросили, треба пахати, щоб в очах горів вогонь, і показати себе не на голову, а на дві вище за тих гравців, що грають уже в цій команді. Тоді тебе можуть запросити. А якщо ти приїхав просто побігати, потренуватися, то тренер скаже, що у них таких посередніх гравців теж, хоч греблю гати, і поїдеш ні з чим.
К. –Ти вихованець бердичівського футболу?
І.Ш. – Так, перший тренер – Борис Борисович Клочков. Прекрасний тренер і людина.
К. – В яких командах встиг пограти?
І.Ш. – До армії тут, у Бердичеві.
К. – За „Прогрес”?
І.Ш. – Та взагалі-то я за нього, здається, і не грав. „Шкіряник”, була така команда. Там грав. Потім півроку за „Бофіку”. Теж була така команда. Звідти забрали мене у СКА (Київ). Разом з нами на стадіоні СКА тренувалися Яремчук, Бессонов, Дем’яненко, Цвейба, на трибунах завжди спостерігали за нашими діями Буряк, Блохін. Уявляєш! Я ж на них виріс! Бачив лише по телевізору, а тут, як ось із тобою, – поряд! А яке бажання було працювати, показати себе з найкращого боку!
Далі „Полісся” (Житомир), „Ністру” (Молдова). До речі там зараз грає син тренера Лисюка – Антон.
К. – Так. Антон Лисюк в цьому сезоні ще встиг і в Чемпіонаті Житомирщини два голи покласти. Не знаєш, як він там?
І.Ш. – Чудово! Прекрасно стартував. Один з найкращих!
К. – А голом уже встиг відзначитися?
І.Ш. – Так, здається, проти „Зімбру”, якщо не помиляюся. Цікава історія. Я теж стартував і перший гол забив якраз у ворота „Зімбру”.
К. – Скажи, будь-ласка: ти, Грошев, зараз Лисюк грали чи грають у „Ністру”. У бердичівлян якісь особливі стосунки із цим клубом?
І.Ш. – Мій варіант із „Ністру” виник так. Я, Грошев (він зараз у „Кривбасі”, ти ж знаєш) грали за „Полісся”! У нас була товариська зустріч із „Ністру”. А потім вони звернулися із пропозицією пограти. А в мене якраз із Авдишем. Зая Авдиш. Чув про такого?
К. – Звичайно. Власник, тренер „Полісся”. На ньому цей клуб і тримався.
І.Ш. – Так, увесь у футболі. Але така людина. У нас з ним виникли деякі не непорозуміння, а так – різні погляди. І тут якраз „Ністру” підвернулося. Я був на контракті у „Поліссі”, а в Молдові грав на правах оренди. І так катався: півроку в Молдові, пів – у Житомирі, і знову. Й ще цікава історія. Контракт у Житомирі закінчився, і тільки за звітом „Спорт-Экспресса” чи „Советского спорта” мене вичислили, коли я забив „Зімбру”.
А закінчив грати за хмельницьке „Поділля”, у Другій Лізі. Потім повернувся у Бердичів. Їздив грати за Комсомольське Вінницької області (селище в 15 км від Бердичева, прим. автора). Виграли Кубок Вінниччини. Тоді там грали, крім мене, Яневич та багато інших бердичівлян, які завершили професійну кар’єру.
К. – Який гол, матч найбільш пам’ятні?
І.Ш. – Всі голи. Головне, щоб команда вигравала, а не те, хто заб’є. А якщо вдається вдало завершити комбінацію – приємно. Але на цьому місці може опинитися будь-хто із гравців. Головне, щоб команда грала і здобувала перемоги.
К. – 16 м’ячів по ходу Чемпіонату – це твій рекорд чи було більше?
І.Ш. – Уже 16? А їх ще й хтось рахує? В цьому сезоні вдало граємо. На жаль, відстаємо від „Хіммашу” постійно на два пункти. Та й керівництво поставило завдання. Скільки йому вже бути Чемпіоном („Хіммаш” тричі поспіль в останні роки вигравав Чемпіонат Житомирщини, прим. автора)? Бердичів був Чемпіоном ще у Радянському Союзі.
К. – Так, востаннє у 1988 році.
І.Ш. – І „Хіммаш”, як на зло, виграє всі матчі. У них тільки одна поразка, від нас, і жодної нічиєї. Взагалі цього сезону успішно граємо із коростенцями: двічі виграли у ФК „Коростень”, виграли у „Хіммашу”. Наступну зустріч проведемо з Малином. Якщо все буде гаразд і виграємо у них й здобудемо за два тижні тут три очки із „Хіммашем”, то випереджатимемо їх на одне. А далі головне без осічок допливти, як кажуть, до фінішу. Хочеться зробити вболівальникам подарунок. Довести справу до логічного кінця. Ми віримо в це!
К. – Десь працюєш чи футбол – єдине, чим заробляєш на життя?
І.Ш. – Тренер ДЮСШ. Треную хлопчаків 97-го року народження. Проблема – поля. От оренда цього поля – 30 гривень в годину.
К. – Так ніби писали, що стадіон „Прогрес” уже передали місту, у комунальну власність?
І.Ш. – Та там ще не все зрозуміло. А грати на ньому постійно не будеш. А крім цього поряд є тільки „тирса” у 10-ій школі і „рєзіна”. Пам’ятаю себе малим, то у нас на Рафінадному (колишній Цукрорафінадний завод, а також однойменний мікрорайон у Бердичеві, прим. автора) було кілька полів, в тому числі і тирсових, в кожної групи була своя роздягальня. А зараз? Поля – це проблема юнацького футболу! Нема, де грати, де зростати майбутнім гравцям. Але це питання має колись вирішитися...
К. – Повернемося до Чемпіонату. Вінницькі гравці, що виступають за ФК „Бердичів”, переймаються проблемами клубу, бердичівським патріотизмом?
І.Ш. – Звичайно. Розумієш, в основному хлопці молоді, а тому й намагаються чогось досягти. Плідно працюють і на тренуваннях й індивідуально: до і після них.
К. – Зараз у Чемпіонаті Житомирщини двотижнева перерва. Вона не зашкодить гравцям?
І.Ш. – Ні, тому що майже всі гравці задіяні також і у інших клубах, мають ігрову практику. А ігрова практика – це один з найважливіших чинників успіху у футболі. Я от, наприклад, із ще деякими бердичівлянами виступав вчора за Козятин у першості Вінниччини. Із рахунком 3:0 ми обіграли Калинівку. Частина гравців ФК „Бердичів” виступала також вчора на першість Вінниччини за Тульчин. Якщо не помиляюся, вони 2:3 поступилися Бару. Частина постійно грають, в тому числі брали участь у фінальному турнірі Аматорської Ліги, за ФК „Нива-Світанок” (Вінниця). Мене теж запрошують виступати за цей клуб. Але так виходить, що їх матчі співпадають із заняттями із моїми вихованцями з ДЮСШ. А тут я вже перевагу надаю дітям. Хочеться передати їм свої знання, навчити футбольної грамоти.
К. – Як працюється із тренером Слободенюком Володимиром Миколайовичем?
І.Ш. – Миколайович ганяє нас добре, розслаблятися не дає. І з гумою бігаємо, і з піском. Тренуємося щодня о 17.00. Збираємося після роботи і знову до праці – тепер футбольної. Хочеться ж стати врешті-решт Чемпіонами! От дивись. Чемпіоном Вінницької області був, Хмельницької був, а Житомирщини – ні. Нісенітниця якась. Та й Бердичів зачекався великої перемоги.
К. – А в Молдові які досягнення мав?
І.Ш. – Срібний призер Чемпіонату Молдови. Неодноразово грав у фіналі Кубку, але постійно програвали в серії пенальті, ніби закляв хтось. А вже після мене „Ністру” виграв довгоочікуваний Кубок. Ось там в Молдові й награвся від душі. 10 команд, 4 кола, Кубок. Одним словом, насичене життя було. Та й умови, поля там чудові.
К. – А що скажеш про минулу гру з „Легіоном”, про ті епізоди, коли суддя не зарахував два голи? Наприклад, в одному було зафіксоване пасивне положення поза грою.
І.Ш. – То я заліз. Але ж я був далеко від м’яча!
К. – І рухався в сторону своїх воріт.
І.Ш. – І це теж.
К. – В той же день Ліверпуль у Прем’єр-Лізі забив якраз подібний гол і жодних зупинок у грі не було.
І.Ш. – Та це все наші судді. Бояться. Можливо, перестраховуються.
К. – А що скажеш про Берестова з Мирополя, за суддівства якого жоден із матчів бердичівлян не обходиться без бійки?
І.Ш. – Все залежить від судді. Він повинен бути сильним, спокійним, послідовним. А якщо він на полі не помічає явних порушень або навпаки дає картки ні за що, дозволяє грубі висловлювання на свою адресу, то це обурює і передається гравцям, вболівальникам. Ладу тоді не буде. Суддя повинен бути Тарзаном на футбольному полі – щоб його боялися і поважали одночасно!
К. – Які улюблені гравці, команди?
І.Ш. – Гравці – Ван Бастен, Платіні, Марадона. Моя думка: раніше зірки світового футболу були яскраво вираженими. Це були великі особистості. І на футбольному полі, і поза ним. А зараз якось не так. Чи рівень футболу вирівнявся... Але нині ніхто не може порівнятися із тими, минулими зірками.
К. – На тоталізаторі граєш, робиш ставки?
І.Ш. – Ні. У „Ністру” вся команда грала, то й я з хлопцями заходив. Але не грав.
К. – Кілька слів про сім’ю.
І.Ш. – Дружина Наташа. Донечка Анастасія, 2,5 рочки. От тільки-що, ти ж бачив, відвів її додому спатки. Обідня пора, вже треба, та й втомилася. З бабусею не хотіла, тільки зі мною.
К. – Як проводиш вільний час? Хобі?
І.Ш. – Хобі (задумавшись, прим. автора)? Люблю шити м’ячі! Що важливо для таких ось хлопчаків (вказує на вихованців ДЮСШ, прим. автора)? Щоб було чим позайматися, чим поганяти у футбол. Не важливо – який він. Важливо – чим! От і даю їм таку можливість. Вдихаю у шкіряну кулю нове життя. І це дуже заспокоює, є час для різних роздумів. Та ти й сам, мабуть, знаєш!
К. – Звичайно. Теж не раз доводилося шити м’ячі.
І.Ш. – От бачиш... А он і мої вихованці (вказує на двох хлопців, що жонглюють м’ячем за воротами, прим. автора). Той нижчий, 96-го року народження, ходив до мене на тренування минулого року. А цей виший, 97-го року, тренується зараз. Дуже перспективний.
К. – Можливо, тобі відомо про те, чи буде ФК „Бердичів” заявлятися у Аматорську чи навіть, ходять чутки, у Другу Лігу?
І.Ш. – Нічого не можу відповісти й нічого не знаю. Спочатку маємо завершити цей сезон. А далі буде видно. Скажуть. Потрібні значні фінанси, а нас, гравців, у ці питання не посвячують... Розумієш, потрібні люди, які б любили футбол, рідне місто, як-от Ви, ми, і вкладали у нього великі кошти. Для цього треба, щоб гравці працювали лише у клубі і тільки в ньому отримували зарплату. Потрібна матеріальна база: поля, спортивні майданчики, відповідний стадіон і догляд за ним. Для цього потрібно крутитися 24 години на добу. А хіба це поле? Не рівне, м’яч скаче, постійно слідкуєш, щоб він від тебе не втік. А коли травичка рівнесенька, як і має бути, то тоді зовсім інші швидкості, інша гра, можна втілювати в життя різні комбінації. Але я вірю, що все це буде...
А зараз скажи, як Ви організувалися: живете в цьому місті, любите його, футбол і вирішили підтримувати клуб? Матеріальна сторона? Працюєте?
К. – Так, працюємо, дехто навчається. І безмежно любимо футбол. Все - за власною ініціативою. А ті ж прапори, стрічки, фаєри, сайт, виїзди – це теж гроші. Але ось у Коростень, наприклад, вже клуб організував поїздку.
І.Ш. – А що від нас – гравців, клубу – потрібно, чим Вам можемо допомогти?
К. – Ну, по-перше, було б непогано, якби клуб організовував виїзди. Наприклад, в Житомир доїхати – не проблема. А от такі дальні виїзди, як Коростень, Малин – тут вже більше турбот і витрат. Але перший крок клубу у цьому напрямку вже є.
По-друге, аби на фаєри нормально реагували представники правопорядку. А то ж пам’ятаєш, який цирк був: на одного вболівальника приїхала рота „Барсу” в повному обмундируванні і з автоматами. Вицупили одного, пов’язали, і хлопець дві доби відсидів.
І.Ш. – Так, пам’ятаю. Але керівництво клубу тоді всіх на ноги підняло! Такого більше не повториться.
К. – І найголовніше, щоб Ви – гравці – реагували на нашу підтримку, в тому числі і по закінченню матчу. Після гри з „Легіоном” лише деякі нам віддячили. І то, ми про це попередили воротаря – Сергія Іськова. А після поєдинку із ФК „Коростень” на День Незалежності і День Міста ніхто з Вашої сторони і голови не повернув у наш бік. Неприємно було трохи.
І.Ш. – Обіцяю, що все зміниться. Вболівальники, гравці – єдине ціле. І мета у нас – одна. Потрібно тісніше взаємодіяти, прислуховуватися один до одного. Було б непогано, можливо, після завершення сезону, наприклад, клубу провести якусь зустріч із вболівальниками...
К. – Згоден, це було б чудово... На матч із „Металургом” настрій бойовий?
І.Ш. – Аякже! Все має бути гаразд.
К. – Дякую за цікаву розмову. Було приємно познайомитися і поспілкуватися.
І.Ш. – Мені теж. До зустрічі.

Криця, fcberdychiv.pp.net.ua