Із 2000 року і до сьогодні бердичівляни Олексій Царапаєв та Олег Силка їздять до Чорнобильської зони відчуження. Звичайна цікавість до ЧАЕС переросла у чоловіків у фотопроект “Квітень 1986. Відлуння”. За задумом, він міститиме чотири частини. До тридцятих роковин чорнобильської аварії у Музеї історії Бердичева презентували третю частину.
Починалося усе, говорять автори виставки, з екскурсій у Чорнобиль. Та в один момент їх стало замало. Окрім фотографій почали збирати й інформацію про ті об’єкти, які цікавили.
“Ті ж лабораторії, станція, частина якої недобудована, і так далі. Все це цікаво і, як на мене, туди можна їздити безкінечно. Є об’єкти, куди потрібен спецдозвіл. Але в основному можна усюди побувати”, – каже Олег Силка.
Головне, розповідають бердичівляни, заздалегідь розробити маршрут. Удвох Олег та Олексій їздили до зони відчуження два рази. Далі залучали до поїздок друзів.
“Пізнаємо те, що запланували і відкриваємо для себе щось нове. Завдання проекту сформувалося усередині поїздок: донести інформацію, щоб люди розуміли, що зона живе своїм життям”, – розповідає Олег Силка.
“Донести до людей історію, показати, як людська помилка може довести до таких наслідків”, – продовжує співавтор виставки Олексій Царапаєв.
За час поїздок до Чорнобиля, кажуть чоловіки, зробили близько сорока тисяч фотографій. Але з ліку збилися давно. Окрім того знімали і відеоматеріали. І хоча працювати у тій місцевості дещо незвично, але масштаби території дають волю для ідей.
“Ми спілкувалися там із самосілами. Це переважно люди похилого віку. Там масштаби найбільше перевертають свідомість. Ціле місто мертве”, – говорить автор фотовиставки Олег Силка.
“Там пустка, застигла епоха. Тамтешній стан гнітить, бо приїжджаєш із живого міста у закинуту місцину”, – каже Олексій Царапаєв, автор ідеї фото проекту.
Батьки Олексія Царапаєва спочатку не схвалювали захоплення сина. Але сьогодні тесть чоловіка відзначає: на знімках відображено і його життя.
Сам Олексій говорить: у зоні ЧАЕС і досі працюють тисячі людей. А питанням, чи завдають вони собі цим шкоди, ніхто особливо не переймається. Цікавість, як же там живеться людям, штовхає чоловіка на чергові відвідини зони відчуження.
“У будь-якому місці там розповідають, як їхали звідти, як зірвали їх звідти в один момент. Це страшно. З того треба робити висновки”, – каже Олексій Царапаєв.
Прийшли подивитися роботи фотографів і самі ліквідатори чорнобильської аварії. Те, як та місцевість виглядала тоді, і яка вона сьогодні виглядає на світлинах, кажуть, зовсім різні речі.
Про важливість роботи фотографів говорять і представники влади. Проект, кажуть, цікавий тим, що збереже пам'ять про трагедію, аби у майбутньому не повторити гіркого досвіду минулого.
Друг авторів фотовиставки, член Національної спілки фотохудожників України Валерій Мельников, пригадує: у 2013 році теж їздив із хлопцями у Чорнобиль. Жодна фотографія, переконує, не здатна стовідсотково передати тої атмосфери.
“Щоб максимально передати ту атмосферу, туди треба поїхати, відчути ту зону. Коли я туди приїхав – це були зовсім інші відчуття. Бігали дикі собаки, лиси, церкви відкриті розграбовані…”, – пригадує чоловік.
Під час першої частини фотопроекту “Квітень 1986. Відлуння» фотографи показали у чорно-білих тонах фото з Чорнобиля. Друга частина присвячена тим, хто лишився там доживати віку. У третій же Олег та Олексій спробували підсумувати 30 років життя зони відчуження. А четверта частина поки у планах.
Фото: Відео: Віталій Яремчук
Автор: Юлія Сінєльнікова
Матеріал сайту zhitomir.today
Просмотрено: 722 раз
