Бердичівлянка Тетяна Паламарчук напередодні Дня Перемоги часто плаче. Вже два з половиною роки вона не може знайти свого воїна, єдиного сина. Із ним жінка втратила зв'язок у вересні 2014-го року. Владислав Якимчук із позивним «Шаман» був добровольцем «Айдару». Рішення стати на захист країни він прийняв на Майдані під час Революції Гідності. Спершу було навчання у Нових Петрівцях. Затим Владислав телефонував мамі вже із зони АТО, але про військові будні нічого не розказував. Там разом з побратимами 22-го квітня 2014-го року він святкував 18-річчя. Це була остання щаслива подія в його житті.
5-го вересня близько 16-ої години «айдарівці» та частина 80-ої окремої аеромобільної бригади виходили з району Металіст в район Щастя. Дорогою вони потрапили у засідку противника біля села Цвітні піски на блокпосту, який за їхніми даними був українським. По них гатили з танка, БМП, з гранатометів, палили вогнеметами, а сама дорога була замінована. Ті, кому вдалося вижити, пізніше повідомили : Владислав теж був у тому бою. Але серед загиблих його не знайшли. Відео прицільного розстрілу ворог завантажив у мережу інтернет.
«Хлопці потрапили у засідку і ні один не повернувся. Оце такий мені був дзвінок у жовтні місяці аж. Я спитала, хто ви, як вас звати. Але відповіли, що сказати цього не можуть» - говорить жінка.
Її життя відтоді перетворилось на суцільний кошмар. Де шукати сина живим чи загиблим жінка не знала. Ніяких контактів батальйону, а коли щось і знаходила, то жодної інформації не отримувала. Тому звернулась до волонтера Володимира Сенчі, який у 2014-му році допомагав «Айдару».
Їй почали телефонувати і казати: син - у полоні. Разом з волонтером жінка одного разу домовилась про передачу їй начебто пораненого Влада. Але зустріч не відбулась. Поки вибирались із «сірої зони», інші волонтери з’ясували: телефонували з Коростенської колонії. Звідти ж на ліки і одяг для Влада просили передати гроші.
«Ці всі номера карток, телефони я надав в СБУ. Реакції по цей день ніякої, ніхто не покараний», - говорить Володимир Сенча.
Після експертизи ДНК, загиблих біля Цвітних пісків поховали у Старобільську на Луганщині. Жінці повідомили: у могилі під номером 259 - її син, можна приїхати і забрати. Та, подивившись на вставні зуби у щелепі, Тетяна відмовилась везти додому чужого чоловіка.
«У Влада деформовані зуби, а там виявились вставлені, інші зуби», - говорить жінка.
Обгорілий паспорт сина їй поштою вислав один із колишніх військовополонених. Жінка дістає його, щоб не бачила її мама. Старенька не знаходить собі місця через зникнення онука.
«Не знаю, на Бога надіюсь, не знаю, чи живий, чи ні, дуже в страшне потрапив, бідненький», - каже Юзефа Паламарчук, бабуся зниклого добровольця.
Тетяна говорить: досі не має пояснень від командування «Айдару», що на передовій робили фактично діти та яка їхня доля.
«Багато хлопців молодих, дітей пішло захищати ці заворуши. Але ніхто не пояснив їм, що це таке і чому вони туди пішли. І коли вони там загинули і ніхто не знає, де вони, то я хочу сказати, що наша країна зовсім не зробила нічого, щоб знайти хоч половину тих, кого чекають і сподіваються, що вони вернуться», - каже вона.
Два з половиною роки бердичівлянка добивалась бодай якихось дій від чиновників. Та все марно. Завдяки волонтерам не так давно Владислава Якимчука офіційно визнали загиблим. Тетяна разом з матерями таких же безвісти зниклих воїнів з надією подавали списки на мінські переговори, але живі їхні діти чи де поховані не мають жодної відповіді і досі.
Вижити під шквалом вогню, під який потрапив молодий бердичівлянин, було майже неможливо. У тому, що він загинув, нажаль немає сумніву.
«Були опитані всі бійці, які приймали участь у бою, вони дали свої покази, зафіксовано, що дійсно Влад був у в одній з вантажівок тентова ній, по якій відкрили вогонь з вогнеметів. Він не встиг вискочити, вони так всі там і згоріли в тій вантажівці», - каже волонтер, депутат міської ради Володимир Сенча.
Де похований Владислав достеменно сказати важко. Зі старобільського кладовища вже багатьох Героїв забрали родичі. Чи розбирались, вони як Тетяна, кого везуть додому? Навряд чи. Та що робити сьогодні таким матерям, як ця жінка – не говорить ніхто. Їхніх синів, навіть зі статусом загиблого, не завжди згадують на той же День пам’яті і примирення.
«Є випадки, коли у ході проведення АТО люди виконували свій обов’язок, але, нажаль, ні могили, ні тіла нема. Для мами це велика трагедія, але ми таких людей повинні пам’ятати», - каже міський голова Бердичева Василь Мазур.
«Це лишилися проблеми от таких от матерів, у яких не стало дітей і це вже нікому не цікаво. Коли були якісь бої і хтось загинув, то політики приїжджали на кладовища, постояли, поспівали гімн України. А зараз пройшов час і нікому не цікаво, є багато тем, де можна зробити піар і до цих хлопців вже ніхто не повертається», - каже Володимир Сенча.
Сьогодні у Тетяни одні сподівання: на мир. Можливо тоді, каже, знайде для себе відповіді хоч на частину питань.
Матеріал zhitomir.today
Просмотрено: 445 раз
