За вікном відбивали дріб дощові краплі. Вони метушливо клювали вікна й підвіконня і не думали потрапляти у ритм з Едіт Піаф, котра хриплувато зізнавалася у любові Парижу, крутячись платівкою на старенькій радіолі. Вона в одну мить заварила Йому чай, роздягнула, укутала в плед, всунула термометр, якийсь зошит і змусила читати. Поки Він цитував вміст зошита, встигла непомітно винирнути із сукні і нирнути у домашній халат. Він читав про сутність відносин Чоловіка та Жінки, а Вона час за часом кидала, що вже три місяці бачить Його на лавочці біля її дому, і це, як вона розуміє, неспроста, що їй дуже було би нелегко відважитися на флірт, що зошит у нього у руках – то щоденник її покійного чоловіка. Останній спостерігав за всім, що відбувається, з портрету на стіні...

За два-три роки бердичівський бульвар буде не впізнати: планується, що насичених кольорів додадуть йому ось ці, поки що зовсім тендітні, молоді дуби. Фахівці «Бердичівкомунсервісу», котрі прибули до центру міста, аби висадити молодняк, констатують: хоч і сумно про це говорити, але старенькі каштани остаточно вже віджили своє – більшість дерев протрухлявіли зсередини і аж ніяк не можуть виконувати роль легень міста та окраси його центральної частини. Час висаджувати щось нове. Дійшовши такого висновку, взялися обирати молоду зміну. Зупинилися на червоних дубах: кажуть, по-перше, ті красиві і мають розкішні крони, по-друге, морозостійкі і взагалі невибагливі до клімату.