У Бердичеві вшанували пам’ять заморених голодом та замордованих у сталінських катівнях співвітчизників. Минають роки, та не проходить біль... Біль від того, що у мирний час багата й щедра на дари українська земля встелилася мільйонами трупів. Одна година — і немає тисячі людей, один день — і не стало 25 тисяч, один рік — і на той світ пішла п’ята частина сільського населення республіки. Що може бути страшнішим за безпорадність батька та за муки матері, які вимушені споглядати, як смерть забирає їхніх дітей?
То все було і то все нинішні українці повинні пам’ятати. На думку Бердичівського міського голови Василя Мазура, усі вони мають чудову нагоду написати для своїх нащадків кращу історію. Для цього у дитячі голови постійно повинні вкладатися такі поняття як «хліб», «праця», «родина»...
Василь Мазур, Бердичівський міський голова: «Усі ми хочемо правди. Кажуть, що вона, навіть гірка, краща за солодку брехню. Але дуже прикро й сумно, коли ця гірка правда біжить за нами, кричучи, як біль, що його вже не зменшити, про ворогів, яким вже не глянути у вічі, про життя, що вже не повернути. Тому прийшли ми сюди не для того, аби судити та карати гнівом історію свого народу, а для того, щоб добре пам’ятати її уроки, щоб не повторювати помилок, ціною яких є людські життя.»
У той страшний час на могилах не ставили хрестів, у цвинтарні книги не вписували прізвищ, не йшли селами похоронні процесії. Нікому це було робити. Навкруги розстелилося горе...
Марія Лузан, свідок подій 1932-33 років: «Горе було... Велике горе.. Нехай ніхто такого не відчує... Вранці повстаємо, а 2-3 людини вже мертві. Збирають їх, кладуть на воза, везуть й скидають до ями. Щоб цього горя не бачили ані наші діти, ані у світі.»
Не схожі ні на що своїм цинізмом дії тодішнього режиму призвели до того, що на початку 30-х років ХХ-го сторіччя українців відкинуло мало не в кам’яний вік — з’явилися непоодинокі факти людожерства. Знищити як націю, зламати гордість, поставивши на коліна... Таку мету поставили перед собою ватажки тоталітарного режиму.
Іван Лобай, голова міської організації НРУ, голова «Меморіалу ім. В. Стуса»: «Почали із духовності... Спочатку почали знищувати духовентство, потім інтелігенцію. Дійшли і до своїх — комуністів, справжніх борців за ідею... Але й цього виявилося замало. Тоді влаштували голодомори...»
Увечері, коли українці згадують трагічні події 30-х років, країну осяюють сотні тисяч свічок... Ті, хто тримає їх, вірить, що свічки ці схожі на святий вогник, який зігріває душі невинно загиблих та робить світлішими серця живих.
Автор: Олександр Єжель
Камера: Юрій Гавриш
Матеріал: ТРК "ВІК"
Просмотрено: 1245 раз
