Привіт, Донбас!

Плануючи цьогорічну сімейну відпустку, ми довго обирали спосіб зробити її цікавою і корисною. Хотілось і помандрувати, і позасмагати, і покупатись. Оскільки минулого року ми з сім’єю об’їхали майже всі обласні центри Західної України, то вирішили повернути цього року на Східну її частину. А то несправедливо виходить, за останні роки ми побували в гостях майже у всіх родичів і знайомих, які живуть в Ізраїлі, Німеччині, Білорусії та Росії, а тих, хто живе на Донбасі, пропустили.

Отже, короткі збори, за кермо, і в дорогу. Напередодні старший син отримав водійське посвідчення, тому моя роль в управлінні автомобілем спростилась наполовину, від чого поїздка стала ще приємнішою.

 

Першою зупинкою стала Тарасова гора під Каневом, де спочиває над Дніпром Великий Кобзар. Останній раз (та й перший, по суті) я тут був у дитинстві, з екскурсією від літнього піонерського табору при шкіроб’єднанні імені Ілліча. Знамениті сходи на Чернечу гору тоді здавались нескінченно довгими. Сьогодні ж тут нові гранітні сходи, модернова будівля музею, напроти якого «Шевченкову світлицю» - макет української хати-мазанки майже непомітно. Новий асфальт на просторій автостоянці біля підніжжя гори та ще новіша будівля річкового вокзалу.

 

Про цю споруду варто сказати окремо, адже будувалась вона спеціально для гостей футбольного чемпіонату, які раптом захотіли б приплисти Дніпром з Києва до Канева. Ми фотографувались на відремонтованому причалі в останній день проведення Євро-2012, але будь-яких слідів закордонних туристів тут не було. Як дізнався потім з інтернету, на цей «пам’ятник» витратили 50 мільйонів бюджетних гривень. Але й це ще не все. Виявляється, у сусідньому селі з такою ж метою збудували вертолітний майданчик на 10 вертольотів вартістю 100 мільйонів гривень. Ним скористався всього один вертоліт і всього один раз, та й то, не якогось туриста німецького( вони навіть на джипах не дозволяють собі їздити, бо дорого), а нашого рідного і скромного президента Януковича.

 

Ввечері, вже в Черкасах ми побачили ще один витвір «передЄврівської» фантазії українських чиновників – реконструйований причал та річковий вокзал, який теж сподівались «втюхати» заморським туристам, як зручний логістичний пункт в їх мандрівках країною. Але якщо причал в Каневі знаходиться за містом, і ввечері там можуть збиратись лише бродячі собаки та байкери, які щороку влаштовують попід Тарасовою горою свій фестиваль, то в Черкасах новий причал став короткою, але ультрамодною набережною, на якій молодь цілується, а ті, кому за…, згадують ці прекрасні часи. Ну а відреставрована будівля річкового вокзалу стала просто великим рестораном з однойменною назвою. Адже часи, коли тут купляли квитки на якийсь водний транспорт, давно минули. Туристів в Черкасах як до Євро не було, так і після не з’явилось. Адже всі інші «пам’ятки» міста наш місцевий знайомий показав менше ніж за годину.

 

Наступного ранку вузькими, кривими і розбитими (тобто, звичайними українськими дорогами) ми рушили далі на схід. В Запоріжжі трохи повагались, куди поїхати спочатку – на завод ЗАЗ, який давно мріяли побачити хлопці, чи на острів Хортицю. Вирішили – спочатку на Хортицю, і не помилились.

 

Цей історичний острів став достойним екскурсійним об’єктом, до якого приїздять чимало туристів не тільки з України. І тут добре підготувались до їх зустрічі. Впорядковані стоянки, багато вказівників, чудовий краєвид греблі Дніпрогесу, який відкривається з оглядових майданчиків та колоритне, відбудоване з давніми описами козацьке містечко. За помірну плату екскурсанти можуть ознайомитись з умовами життя і побуту козаків, а в розташованому поруч сучасному музеї зібрано багато документів та експонатів з героїчної історії Хортиці.

 

А ось славнозвісний лідер українського автопрому нас розчарував. Попередньо сини в інтернеті читали про музей при заводі, який незрозуміло коли відкритий, думали приїдемо на місце, розберемось. Але ні, і тут, поблизу головних прохідних на завод ЗАЗ, ніхто про музей нічого не чув. На площі стоять автомобілі, які нині випускаються ( в більшості – збираються) з цінниками, а в автосалоні та в магазині автозапчастин поруч з ним, асортимент ЗАЗовських деталей менший, ніж у нас на авторинку в одному кіоску.

 

Поїздили ми ще трохи по місту в пошуку гідних архітектурних пам’яток, але знайшли лише радянський сквер перед будівлею обладміністрації та нові площі поруч з величезними «Ашанами», «Епіцентрами», Метрами», і т. д. і т. п. Але тут ми побачили тенденцію, яка пізніше повторювалась майже у всіх містах українського сходу.

 

В Черкасах ми особливо не звернули увагу на слова нашого гіда, про те, що в обласному центрі регіональний керівник православної церкви Московського патріархату будує найвищий в Україні собор та найвищу дзвіницю біля нього. Ну, будує, і будує. Його резиденція в центральному сквері Черкас, розміром теж немаленьким, більше привернула увагу (друге фото зліва).

 

А в Запоріжжі, в сквері поблизу центру ми теж побачили грандіозне будівництво православного собору. І потім, в інших містах, через які ми проїжджали, ми бачили ще десятки подібних будівництв. Добре це чи погано в цій статті не варто обговорювати, але, що є, то є. Хоча, можливо, якомусь східному туристу, який проїздив повз Бердичів, теж кинулось у вічі, що в містах реставруються католицькі костьоли, а в селах активно будуються нові. І це теж навело б його на певні роздуми.

 

Надвечір ми рушили в Донецьк, і чим ближче ми під’їжджали до міста, тим краще ставала дорога, і тим зрозуміліше ставало, що ми прибуваємо в столицю шахтарського краю…

 

Продовження буде