Я голосуватиму за Ревегу!

Рішення, винесене в заголовок статті, далось мені нелегко, тому постараюсь обґрунтувати його для читачів газети та для всіх бердичівлян. В позачергових виборах до Верховної Ради цього разу по мажоритарному 63 виборчому окрузі, центром якого є наш Бердичів, беруть участь дев’ять кандидатів (одного партія «Батьківщина» вже зняла з перегонів).
Серед списку ймовірних претендентів на крісло в парламентській залі троє моїх колег, за яких я хотів би в першу чергу віддати свій голос: колега по журналістському перу – Олексій Побережний, колега по районній раді – Андрій Дідур, та колега-підприємець Станіслав Лужанський. Але, на жаль, зважаючи на реаліїї сьогоднішнього дня, у жодного з них немає реальних шансів стати переможцем цієї гонки.

Сьогодні, як і три, п’ять чи десять років тому, шанси є у тих, хто вкладає у вибори не лише знання, вміння, чи душу, але й величезні гроші. Це у 98 році Анатолій Шаповал майже без грошей зміг стати другим у змаганні з Ковалком, лише переконуючи особисто тисячі мешканців округу. Це у 94 році Чікал зміг перемогти лише на генеральському авторитеті та допомозі червоних директорів, а ще раніше - Хилюк, навіть без такої допомоги.

Саме тому реальними претендентами на звання народного депутата в нашому окрузі нині є лише троє кандидатів – Лабунська, Ревега і Жебрівський. І вже лише те, що двоє з цього списку – кияни, які вже були народними депутатами по кілька скликань, якось наполовину зменшує бажання голосувати за них. Адже, незважаючи на їх певні досягнення в певні періоди їх знаходження в лавах загальноприйнятої демократичної частини парламенту (в різні часи це була і більшість, і меншість), хочеться все-таки чогось нового.

Чи можна таким «новим» вважати Олександра Ревегу – теж питання не з простих. Він не впав з Марсу, не приїхав з Америки, а жив і працював останні двадцять років поруч з нами. Ми не знаємо як заробили свої перші мільйони Жебрівський чи Лабунська, але сотні бердичівлян добре знають як заробив свої перші тисячі Олександр Ревега.

Чомусь його піар-технологи (якщо так можна назвати ту групу однодумців, які допомагають Олександру Васильовичу у виборчій кампанії) не афішують факту його народження і зростання в селі Городківка сусідньої Вінницької області, але саме звідти розпочались його свідомі підприємницькі будні.

Мені довелось якось побувати в цьому селі (яке набагато більше навіть за наші Гришківці), в якому є кілька шкіл, кілька клубів, не одна і не дві церкви. Зі мною в одній групі Вінницького педінституту вчився хлопець з Городківки, який ще тоді розповів про особливості своїх односельчан, головною з яких була надзвичайна підприємливість. Ще в радянські часи село спеціалізувалось на вирощенні свиней, коптінні м’яса та сала, і продажу їх в Одесі. На «Привозі» навіть були цілі ряди одних лише Городківських м’ясників.

Не знаю, як було насправді, але напевно одного разу доля повела Олександра Ревегу не в сторону Одеси, а в сторону другої єврейської столиці – Бердичева, де й оселила. Копчені м’ясо, сало, а згодом і риба бердичівлянам прийшлась по душі, тому й підприємницький хист Олександра Васильовича тут ой як став у нагоді. В дев’яності роки більшість підприємців починали з нуля, на рівних умовах. Сам з 95 року підприємець, тому добре знаю цей шлях. І той, кому пощастило вціліти і розвинутись, заслуговує щонайменше на повагу.

Та головною «претензією» опонентів є так зване «регіоналівське» минуле Олександра Ревеги. Дійсно, цей факт з життя нашого кандидата ніяк не можна оминути. Але українське партійне життя дуже й дуже відрізняється від усталених демократій Америки чи Англії, де республіканцями, лейбористами чи демократами стали чи не дідусі сьогоднішніх політиків.

В нас за одне покоління парламентаризму та багатопартійності народилось і загинуло партій більше, ніж в Європі за кілька століть. Знову ж можу проілюструвати це на власному досвіді. З 1996 року я послідовно був членом шести партій («Ліберальна», «НДП», «Прагматичний Вибір»,»Солідарність», «Наша Україна», «Фронт Змін»), та палким прихильником ще з десятка демократичних політ сил. І не тому, що я бігав кудись і звідкись, а тому що партії створюються, трансформуються і зникають швидше, ніж встигають народитись і сформуватись їх члени, тому й доводиться їм боротись за залучення до своїх лав впливових та відомих особистостей.

Не оминув цей процес і підприємця Олександра Ревегу. Раніше за всіх його «захопила» «Батьківщина», від якої він став депутатом Бердичівської районної ради. Тоді в цій раді було 90 депутатів (тоді як у місті лише 50), але ні тоді, ні зараз, коли там стало 60 народних обранців, ця рада мало що вирішувала і вирішує.

Перед виборами у місцеві ради 2010 року нам в обласній організації партії «Фронт Змін» дали завдання вже підбирати людей, яких партія зможе виставити на майбутніх парламентських виборах 2012 року. І ми тоді серйозно планували залучити до своїх лав Олександра Ревегу, бо інших потенційних кандидатів такого масштабу ми не бачили в Бердичеві, але не встигли…

Якось мені зателефонував один з очільників місцевих «сильноукраїнців», і повідомив приємну для нього новину, мовляв йому вдалось вмовити балотуватись в обласні депутати Олександра Ревегу від їхньої партії, чим дуже втішили Бердичівського міського голову, який не хотів бачити останнього серед своїх суперників в поєдинку за мерське крісло.

Ну а потім, як всім відомо, «Сильна Україна» злилась з «Партією Регіонів», і таким чином туди автоматично «переплив» і Олександр Ревега. Міг він відмовитись від такої «почесті», напевно міг, але я не чув і не бачив жодного такого випадку на теренах нашої області.

До чого я це веду. До того, щоб сказати, так, Ревега був членом «Партії Регіонів», але затятим регіоналом, корупціонером чи беззаконником, яких ми звикли бачити на екранах телевізорів, він не був ніколи.

Головною і беззаперечною (на думку знову ж таки піарників Ревеги) чеснотою Олександра Васильовича є його благодійна і меценатська діяльність, але я з цього приводу теж маю свою думку. Допомагати людям напевно потрібно і можна, але іноді це їм не іде на користь. До мене не раз звертались в редакцію бердичівляни, які просили дати телефони і адреси всіх кандидатів і всіх партій для того, щоб банально всіх їх обійти і щось випросити. І напевно, вони були не найбіднішими чи най-хворішими, а були скоріше найнахабнішими.

Взагалі, якщо вибирати між принципами «допомагати людям» і «не заважати людям», якими повинні керуватись держава, місцева влада чи окремі люди, мені особисто більш подобається останній. Адже, допомогти всім і одразу неможливо в принципі. Можна допомогти лише комусь і в якийсь час. Інші ж бачать, що комусь допомогли і стають чекати теж допомоги. Чекають, обурюються, зляться, адже, як кажуть, гірше всього чекати і наздоганяти. Натомість люди, які знають, що допомоги їм не буде, але й заважати у їх починаннях теж ніхто не буде, починають діяти. Тому іноді все-таки варто говорити людям правду, давати не рибу, а вудку, і спонукати їх до активних дій.

Ну і стосовно того, що ж буде робити у Верховній Раді наш Олександр Васильович (якщо все таки туди попаде). Вже зараз із його передвиборчих месиджів стає зрозумілим, що він повністю підтримує політику Президента Петра Порошенка, і займе чільне місце в його команді. Писати законопроекти, думаю, йому допоможуть помічники-юристи, а якщо вони будуть розходитись з його обіцянками, то нам буде зовсім просто наставити їх на правильне русло. Жодного з трьох реальних претендентів ми не зможемо так крепко тримати за …руку, як нашого земляка.