Україна готується до державного перевороту

Україна готується до державного перевороту

Останні дні засвідчують різке загострення політико-правової ситуації у державі.
За усіма ознаками в Україні має місце реальна загроза вчинення неконституційних дій з боку вищих органів державної влади, іншими словами – державного перевороту.
Хто може узурпувати владу в Україні?
Який суб'єкт гіпотетично може узурпувати владу в Україні?
Сценарій перший – організована група (політична партія), котра не має на момент початку захоплення влади доступу до владних ресурсів.
Зарубіжний досвід свідчить, що такі приклади є, але в невеликих і не дуже розвинутих державах – наприклад, на Кубі у 1959 році Кастро зробив це із загоном озброєних повстанців. В Україні ймовірність такого сценарію наближається до нуля.
Сценарій другий – військові. Таких прикладів більше: від Іспанії в 1936 році до Чилі в 1973 році. В Україні і такий сценарій є малоймовірним.
Сценарій третій – політичні сили, котрі вже володіють доступом до владних ресурсів, або ж безпосередньо орган державної влади, наприклад, парламент чи президент.
Розмови про те, що не може узурпувати владу той, хто уже її має – не відповідають дійсності.
Насправді, саме у владних суб'єктів найбільш оптимальні стартові умови для незаконного захоплення державної влади".
Історія свідчить, що таких прикладів державних переворотів найбільше: у 1933 році Гітлер став рейхсканцлером законно, а "фюрером німецького народу" - після державного перевороту, котрий полягав у серії незаконних і провокаційних дій, наслідок яких відомий - зміни до конституції, введення однопартійної системи, обмеження конституційних прав.
Російський досвід державного перевороту – типовий і повчальний для української політичної еліти. Перший російський президент Єльцин отримав владу цілком законно – у червні 1991-го він був обраний шляхом прямих виборів.
Але у вересні 1993 році Борис Єльцин указом розпустив з'їзд народних депутатів Росії, а після визнання конституційним судом такого указу неконституційним, уже іншим указом припинив повноваження самого конституційного суду.
Як свідчать у мемуарах учасники тих подій, у неправовій ситуації на грані громадянського конфлікту все залежало від того, кому реально буде підпорядковуватися невідомий до того часу командир танкового батальйону.
Командир обрав президента, який за допомогою танків переміг і тому його збройні противники були названі "путчистами". А могло бути навпаки. Головне – більше сотні людей загинуло.
Українське законодавство не містить поняття "державного перевороту".
Останнє входить більше до політичного лексикону, але за своїм змістом воно схоже на діяння, котре передбачене статтею 109 Кримінального кодексу, котра називається "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади".
Наступ на конституцію
Напередодні внесення кандидатури Януковича до парламенту для призначення прем'єр-міністром в кінці липня – на початку серпня 2006 року президент хвилювався.
Саме тоді у нього виникла ідея взяти зобов'язання у керівників політичних сил, що сформували антикризову коаліцію. Ця ідея була втілена в "Універсалі національної єдності".
Зміст цього цікавого документа дозволяє припустити, що Віктор Андрійович сприймав у той час суб'єктів формування коаліції депутатських фракцій у парламенті як однозначно "антидержавні сили".
А інакше навіщо брати у них зобов'язання, наприклад, щодо "збереження суверенності і цілісності, унітарності та соборності України" - пункт 1 Універсалу?!
Важко уявити, щоби президент ще якої-небудь держави у світі домовлявся з політичними силами про збереження суверенності чи цілісності цієї самої держави.
Яка може бути доля тієї держави, суверенність і територіальна цілісність якої може у принципі бути предметом політичних домовленостей?!
Крім того, президент взяв у своїх опонентів "розписку" про дотримання ними: прав людини, непорушності права власності, свободи віросповідання, статусу української мови, невтручання у діяльність правоохоронних органів і Нацбанку тощо.
Якщо коротко, глава держави взяв у них письмове зобов'язання про дотримання Конституції і законів України.
Підкреслимо, президент це зробив у той час, коли рельєфно окреслювалися конституційні підстави для розпуску парламенту.
Але тоді президент все ж визнав коаліцію депутатських фракцій, внісши запропоновану нею кандидатуру прем'єр-міністра до Верховної Ради.
Своєю діяльністю коаліція депутатських фракцій побоювання президента підтвердила цілком. З самого початку нею провадився комплекс заходів, спрямованих на неконституційне "захоплення державної влади". Феномен "тиранії більшості" почав загрожувати основам національної безпеки України.
У чому це проявляється?
1. Керівники політичної сили, котра становить нині основу парламентсько-урядової коаліції, доклали і продовжують докладати зусилля щодо перерозподілу розстановки політичних сил у парламенті.
Індивідуальне відпрацювання депутатів для спонукання їх переходу з опозиції призвело до того, що парламентсько-урядова коаліція нараховує істотно більшу кількість депутатів, ніж та, яку вона отримала внаслідок виборів 2006 р.
2. Рада руками більшості в останні кілька місяців блокувала можливості здійснення президентом його конституційних повноважень у сферах національної безпеки і зовнішньої політики шляхом відмови у призначенні на посади відповідно Голови СБУ і Міністра закордонних справ.
3. Верховна Рада ще у серпні минулого року звузила конституційні повноваження Конституційного Суду шляхом прийняття закону, яким заборонила розглядати справу щодо відповідності Конституції зміни до Конституції від 8 грудня 2004 року.
4. Парламент у грудні 2006-го схвалила закон "Про Кабінет Міністрів", в якому за зізнанням самих лідерів коаліції міститься чимало норм, спрямованих на неконституційне розширення повноважень уряду.
5. Рада приймає більшість законів із грубим порушенням процедури їх прийняття, передбаченою Конституцію.
Передовсім, мова йде про порушення частини третьої ст. 84 Конституції, котра передбачає: "Голосування на засіданнях Верховної Ради здійснюється народним депутатом особисто".
Якщо резюмувати, то коаліція депутатських фракцій у парламенті цілеспрямовано і систематично провадить діяльність, спрямовану на отримання владних ресурсів, не передбачених для неї Конституцією.
Розпускати парламент чи не розпускати
Президент готується підписати указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. Про це свідчать цілий ряд послідовно здійснюваних організаційно-правових кроків, зокрема:
1. Скоординоване поширення опозиційними політичними силами інформації про наявність "підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради", серед яких, як правило, називають "формування більшості не на основі фракцій".
2. Схвалення представницькими органами місцевого самоврядування звернень до президента з вимогою про "розпуск парламенту".
3. Оприлюднення інформації про чисельні звернення громадян до президента з вимогою про "розпуск парламенту".
4. Організація масових акцій протесту з вимогами про дострокове припинення повноважень парламенту.
Насправді, підстави для розпуску президентом парламенту, котрі виводяться у зв'язку з "перебіжчиками", викликають серйозні сумніви.
Змоделюємо ситуацію. Якби депутатська більшість - мінімум 226 народних депутатів - у Верховній Раді сформувалася на основі суми депутатських мандатів кількох фракцій плюс "перебіжчиків", то справді виникла би ситуація, котра засвідчила би, що парламентська більшість не відповідає вимогам ст.83 Конституції.
Але коаліція з трьох політичних суб'єктів контролює депутатську більшість і без "перебіжчиків".
Тому стверджувати, що перехід кількох депутатів до узгодженого голосування з коаліцією депутатських фракцій, делегітимізує останню, не є виправдано, виходячи хоча би з того, що формально він (цей перехід) відбувся без видимої участі коаліції.
З іншого боку, треба зважити на ефект парадоксу: указ президента про розпуск парламенту автоматично перетворить парламентсько-урядову коаліцію в головну опору конституційного порядку в державі.
Альтернативи для президента
Виникає запитання – можливо у президента немає виходу з нинішньої ситуації, крім як видання указу про розпуск парламенту? Ні, такі альтернативи є завжди і в даній ситуації також.
Перше. Альтернатива з'являється, якщо Рада втратить свою повноважність шляхом, наприклад, одночасного подання заяв про складення повноважень народними депутати фракцій "Наша Україна" і БЮТ.
І хоча для формального припинення повноважень таких депутатів необхідна постанова Верховної Ради (ст.81 Конституції), котру, звісно, коаліція не схвалить, прояв масової відставки народних депутатів (йдеться про понад 150 осіб) створює ситуацію, з якої реальний вихід один – нові парламентські вибори, котрі згідно Конституції призначаються президентом.
У такому разі глава держави не буде приймати рішення про розпуск, тобто дострокове припинення повноважень Верховної Ради, так як у відповідному указі достатньо лише констатувати ситуацію неможливості парламентом здійснювати свої конституційні повноваження.
Друге. Президент має можливість різко активізувати задіяння конституційних засобів противаги парламентсько-урядовій коаліції, якими він наділений і які є достатніми і ефективними.
У чому вони полягають?
1) зупинення ним актів Кабінету Міністрів;
2) вето президента на закони, схвалені Верховною Радою. Цей спосіб дозволяє президенту, по суті, заблокувати діяльність законодавчої влади у тій частині, яка виходить за межі Конституції;
3) президент залишається Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, йому підпорядковані СБУ та Служба зовнішньої розвідки, він здійснює керівництво у сфері національної безпеки і оборони.
Наведене дозволяє припустити, що відновити нормальне функціонування конституційних органів влади президент має можливість і без розпуску парламенту.
Головна проблема конституційно-правової сфери полягає у завоюванні все нових позицій одним із суб'єктів за допомогою протиправного (можливо – корупційного) впливу на депутатів, суддів Конституційного Суду та інших.
Протидія таким способам розширення влади якраз і належить до повноважень спеціальних служб, прямо підпорядкованих президенту.
Роботу останніх не слід замінювати ризикованими політичними рішеннями.
Василь Лемак, доктор юридичних наук, професор, Ужгородський національний університет