Голодомор 1932-33 років: забуттю не підлягає

“Забуттю не підлягає”: під такою назвою у музеї історії міста Бердичева пройшла виставка, присвячена подіям голодомору 1932-33 років. 24 листопада – День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. До уваги відвідувачів виставки представлені матеріали, у яких описується процес становлення комуністичної влади та розповідається про наслідки колективізації. Співробітники музею також виставили праці вітчизняних та зарубіжних вчених, присвячені подіям 30-х років. Про бердичівлян, репресованих у той час, відвідувачі дізнаються із книг пам’яті жертв політичних репресій та “Реабілітовані історією”.

Лариса Коломієць лектор-екскурсовод музею історії: “Сьогодні дуже багато суперечок у суспільстві щодо того, існував голодомор 32-33-го років в Україні, чи ні. У підручниках історії зазначається , що був, і справді були мільйони тих, хто загинув. Перед нами постало питання, чи справді дані події мали місце у Бердичеві. Щоб відповісти на нього, ми доклали багато зусиль: відшукали очевидців подій 32-33-го років. Тих, хто про них пам’ятає, ми попросили записати ці спогади. Їх сьогодні можна прочитати на виставці.”

Від 2-х до 5-ти тисяч людей, за різними даними, померли в той час у Бердичеві голодною смертю, каже Лариса Коломієць. Матеріали про події, що відбувалися у місті в 30-х роках, музейні працівники віднайшли у Вінницькому державному архіві.

Лариса Коломієць лектор-екскурсовод музею історії: “Виявляється й справді – події 32-33-го років у нашому місті були. Кожен документ має гриф “Совершенно секретно”. Це були таємні документи, що були недоступні для всіх, крім партійних працівників. Тому сьогодні, читаючи їх, ми можемо уявити реальну картину тих голодних років.”

Людмила Вознюк знає про страшні часи голодомору зі слів матері. Саме тоді вона втратила свого старшого брата.

Людмила Вознюк бердичівлянка: “Під час 33-го року у мами був хлопчик, йому виповнилося 3 роки. Він пропав... Мама розповідала, що бачила його у дитячому будинку, але забрати не могла, бо сама ходила голодна. Після війни ми їздили до Житомира за братом – його там не було. Казали, що німці вишикували всіх дітей під стіною дитячого будинку і розстріляли.”

Молодь повинна знати про голодомор, впевнена Людмила Степанівна.

Людмила Вознюк бердичівлянка: “Мої роки були важкими, та ще важчими були роки моєї матері – 30-ті роки. Треба всім про них пам’ятати, щоб про це пам’ятала наша молодь. Що їм не довелось пережити те, що пережило наше покоління.”