Ніщо в житті не дається без зусиль, особливо щастя. А воно у кожного своє. Для когось це – багатство, для других – краса, для інших – успішна кар’єра. Та, мабуть, найбільше щастя – це діти, безмежна радість спілкування з ними. Чути щодня «Матусю, я тебе люблю!», «Тато, ти у мене найкращий!» – це найбільше жіноче, людське щастя і нагорода за нелегку щоденну клопітку працю без відпусток чи лікарняних. Безумовно, прийняти дитину у сім’ю – означає любити її не за те, що вона красива, здібна чи розумна, а просто зате що вона є на світі, за те, що вона єдина та неповторна.
З давніх-давен в історії людства відомі випадки усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як благодійність вищого рівня. В Київській Русі за часів княжого правління турбота про дітей, які були сиротами, доручалась тільки знатним особам. Така справа вважалась богоугодною. В добу правління Ярослава Мудрого головним осередком суспільства вважалася родина, а сімейні традиції були у великій пошані. Князі та знатні люди найчастіше всиновляли посиротілих дітей на законних підставах або брали їх під опіку. Більша частина населення займалась доброчинністю відносно такої категорії дітей, піклувалась про них. Церква також брала таких дітей під захист, надавала їм житло, їжу, одяг. По всій Київській Русі була поширена християнська сімейна мораль.
У відомому збірнику законів «Руська правда», виданому у 1037році, багато уваги було приділено турботі про матерів та охороні материнства, а це безпосередньо сприяло запобіганню сирітства як соціального явища. В пізніші часи держава під впливом західноєвропейських просвітницьких ідей також віддавала пріоритет сімейному вихованню та усиновленню, так як в сім’ях «майстрів, фабрикантів, плугарів життя просте, як воно є, природне». Усиновлення вже відбувалось серед простих жителів, у родинах, які не мали прямих спадкоємців, а також у різних прошарках населення з високою християнською мораллю, що намагалися допомогти сиротам від загибелі.
В 19 столітті законодавство щодо процедури усиновлення почало розвиватись більш досконало. В 1891році був опублікований закон «Про дітей усиновлених і узаконених». Усиновлений одержував всі права та обов’язки нарівні з рідними дітьми. Переважним чином християнин, який брав на виховання посиротілу дитину не керувався матеріальними чи корисливими міркуваннями, усиновлення існувало як засіб поповнення родини та продовження свого роду, особливо якщо в родині не було дітей або були дівчата чи один син, можливістю передати спадщину та мати під старість годувальника, який пом’яне душі батьків.
У нашій державі інститут усиновлення, опіки був дуже поширений у роки Великої Вітчизняної війни, що дало змогу полегшити долю дітей, які втратили батьків, сім’ю. У 1990 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, де було визначено, що «дитині для повного і гармонійного розвитку її особистості необхідно зростати у сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння». Так, до усиновлення кожний іде своїм шляхом. Безумовно, у кожного є свої причини, по яких приймається рішення про можливість прийняття у свою сім’ю дитини. Лише справжній майстер має право торкатися такої ніжної та дорогої матерії, як дитяча душа. Станьте Майстром! Усіх небайдужих, хто бажає простягти руку допомоги дітям, які опинились у складних життєвих обставинах, просимо звертатись до служби у справах дітей районної державної адміністрації за адресою: м. Бердичів, пл. Соборна, 23, кім.47, 55.
Начальник служби у справах дітей райдержадміністрації
Олександр ХОРЕНКО
Матеріал передруковано з "Ділового Бердичіва"
Уважаемый посетитель вы вошли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
Просмотрено: 1219 раз
