Чоловіча доля

Кілька номерів тому в газеті виходила стаття з назвою «Жіноча доля», а після спілкування з одним із наших відвідувачів, прийшлось писати про чоловічу.

Отже, в понеділок до редакції завітав чоловік похилого віку, і відразу ошелешив журналістів зливою викривальних  подробиць в діях Бердичівської влади. Він витягував з потертої старенької сумки документи, називав прізвища теперішніх і колишніх очільників міста, обіцяв вивести всіх на чисту воду…

Зрозумівши, що розповідь стосується його будинку і його сусідів, я пообіцяв наступного дня приїхати до старенького додому, і на місці все вислухати і зрозуміти. 

Адресу знайшов швидко і за розповіддю відвідувача (напроти амбулаторії сімейного лікаря на Загребеллі), і за виглядом самого будинку.

 Він складався з двох половин. І якщо одна половина була схожа на сучасне житло бердичівлян, то для другої, час, здавалось, зупинився півстоліття тому. Колись майстерно виготовлена заводськими умільцями хвіртка, ледь не завалилась, коли я спробував її відчинити. Валькована  хата обсипається, через старі вікна з покошеними віконницями видно сірі тюлі, двір захаращений мотлохом, а старі дерева попадали одне на одне.

 

Я вже й засумнівався, що тут хтось живе, але двері відчинились, і господар, привітавшись, сказав, що уже чекає журналіста з усіма документами. Він запросив пройтись з ним по двору та показати причину його нещасть. Виявилось, що найбільше горе старенького в тому, що сусід справа посунув свій паркан на метр-півтора до обійстя героя розповіді, а також відразу за парканом збудував сарайчик і поставив залізний гараж, а ще, на городику, теж відчикрижив двохметрову дідову смугу. А сусідка зліва (яка займає другу половину будинку під спільним дахом), відгородила свою земельну ділянку металевою сіткою.

 

Судячи з усього, і паркан, і сарайчик будувався не в минулому році, і далеко раніше позаминулого. Документи, які витягав з папки і показував скаржник теж датувались і вісімдесятими роками минулого століття, і дев’яностими. Але були і зовсім нові. Так, наприклад, лист-відповідь секретаря міської ради Василя Толочка про те, що комісія депутатів міської ради по земельних спорах провела виїзне засідання за заявою бердичівлянина і теж не виявила слідів нового паркану і нового будівництва.

 

А далі я став слухачем довгої, але простої історії.  Колись мій співрозмовник був знаним і шанованим працівником нашого славного заводу «Прогрес». Подавав рацпропозиції і навіть робив винаходи, входив до заводської еліти – шеф-наладки. Крім того, захоплювався радіолюбительством, зібрав короткохвильову радіостанцію і спілкувався з колегами по всьому світу.

 

 На жаль, за роботою, частими відрядженнями, технічними захопленнями, не знайшов часу і натхнення, щоб створити сім’ю, тому й доживав віку спочатку зі старенькою матір’ю, а вже ось кілька років сам. З родинами своїх рідних братів чомусь відносини не склались, тому й племінники рідко в гості заходили.

 

По суті, чоловік живе в місті серед людей так, неначе він живе в лісі серед  дерев. Найближчими співрозмовниками були колишні сусіди, а відтоді, як вони змінились, з новими, стосунки так і не склались. Обізлившись на родичів, на сусідів, на життя, на долю, дідусь знайшов «втіху» в листуванні з владою. Але й тут особливої радості «борець за правду» не відчув. Так, вислуховують, так дають відповіді, так співчувають, але замінити повноцінне родинне життя вони ж не в змозі.

 

На моє запитання: «А що б ви робили, якби всі ваші вимоги задовільнили, сараї розібрали, паркани поздвигали, метр городу добавили? Чи були б ви задоволені? Чи перестали б писати і скаржитись?» Дідусь відповів: «Тоді б я вимагав, щоб всіх, хто допустив «неподобства», виявили і наказали…»

 

Важко сказати чи доля обрала цього чоловіка бути тим, ким він є, чи він сам добровільно обрав її.

 

Ріо Бердичів