Через кілька років після того, як розвалився СРСР, наші бердичівські військові почали бідувати. Це саме тоді з'явилися перші кравчучки і перші бізнесмени-човники почали вивозити з Європи в Україну недорогі речі. Зарплату тоді воякам та й цивільним людям платили, м'яко кажучи, нерегулярно. А у кожного були сім'ї і голодні діти.
Звичайно, були люди, які почали розтягувати свої заводи, щоб якось вижити. Та й деякі спритні прапорщики розпочали перші досліди з торгівлею майном. Тоді на чорному ринку можна було придбати практично все - від новеньких солдатських кальсонів, до ручного гранатомета ...
Але більшість військових чесно виконували свій обов'язок. Ось одного разу присіли на полігоні танкісти і почали думу думати:як жити далі?
Грошей немає, додому вже повертатися соромно. Якось один добрий чоловік подарував мені трилітрову банку повидла. Не повірите, діти «зрубали» її за два дні ...
Думали-думали вояки і ось що придумали. У Криму тоді був неврожай картоплі. «Хлопці, а не спорядити нам караван з картоплею? Пошлемо туди самих спритних офіцерів і прапорщиків, нехай її продадуть, а гроші поділимо по-братськи».
Командиру ідея сподобалася. Чесно кажучи, він і сам уже втомився на бобах сидіти ...
Тому він дозволив взяти три величезних вантажних «Камази». Тоді багато хто мав городи, от і почали до машин звозити картоплю в мішках ...
Старшим всієї цієї експедиції призначили підполковника Олексія Ф.
Він відібрав також кількох старих досвідчених капітанів та трьох жвавих прапорщиків. Коли вантажівки були завантажені під зав'язку, невелика колона рушила в бік міста Саки. Їхали за всіма правилами військової тактики ночами, щоб випадково не потрапити на очі начальству, яке тоді дуже любило казки розповідати типу «гроші привезуть на днях, президент знає про наші біди» ... А грошенят все не давали ... Хоча всі великі та малі начальники тоді вже пересіли на новенькі іномарки. На машини, значить, гроші знайшлися, а народ хай потерпить.
І це при тому, що в Африку та інші регіони світу постійно сотнями одиниць продавали військову техніку, вертольоти, танки, БМП, системи залпового вогню «Град» та інше. Якийсь розумник навіть термін придумав - «надлишки військової техніки» ... Хоча у кожної поважаючої себе країни ці "надлишки" мирно стоять на складах «НЗ» на випадок війни.
Колона без пригод доїхала до базару міста Саки. Зупинилися біля великої фури з цукром-піском. Це хлопці з Івано-Франківська теж приїхали звернути «бартерний цукор» в тоді ще дефіцитні гривні.
Познайомилися з товаришами по нещастю. Ті розповіли, що на базарі треба «доповісти» про прибуття міліціонеру Володі Скворцову. Він, мовляв, тут за головного. Олексій пішов знайомитися з правоохоронцем. Той взяв собі за послуги кілька мішків відмінної бердичівській картоплі і милостиво дозволив торгувати - мовляв, я вас захищу.
Проте вже через день біля переодягнених «по- гражданці» танкістів зупинилося два «Джипа». Звідти вийшли шестеро здоровенних бугаїв з татарської діаспори. Вони теж милостиво дозволили торгувати-та й і як з ними сперечатися, адже в танкісти брали людей невисокого зросту. Тому бугаям суперечити чомусь не хотілося. Ті теж взяли за те, що будуть «кришувати» 8 мішків бараболі. І правда, більше ніякі шахраї до торгуючих не підходили. Всі знали, що з татарами жарти погані - порвуть, як Тузик грілку ...
Оскільки «Франківці» приїхали раніше, раніше вони і розпродали цукор. Влаштували ввечері веселу гулянку в честь свого від'їзду і потім всі, гарненько випивши вляглися спати. Вранці, годині о дев'ятій «цукровики» завели свою фуру і зібралися додому. А вже через 4 години Олексія запросив до кабінету майор Скворцов. І розповів, що хлопців з-під Івано-Франківська перехопили бандити біля міста Армянська. Убили всіх, гроші забрали, фуру спалили. Так, що будьте напоготові. Коли танкісти закінчили свої базарні справи, пішли на хитрість. Всім на базарі сказали, що зараз з'їздять на заправку (хоча своє пальне в запасі було). А ось вже вранці поїдуть додому. Самі ж непомітно зібрали речі, завели машини і тихенько виїхали з базару, коли настала ніч. Потім, під Армянськом, побачили і спалену фуру, де загинули їхні випадкові знайомі і поїхали далі.
Полегшено зітхнули, тільки коли доїхали до рідного полку ...
А як раділи довгоочікуваним грошам діти і дружини! Ось так і закінчилася цямандріка. Більше на заробітки не їздили. Кому охота гинути через рекетирів? А зароблені гроші честно розділили між усіма учасниками операції «Бараболя».
РІО Бердичів
Просмотрено: 666 раз
