Наслідки безглуздя

Атомна енергія – одне із найзагадковіших, найяскравіших і найнебезпечніших явищ природи. Вона є не тільки джерелом величезної кількості електричного струму, тепла, надзвичайних виробничих потужностей, але й водночас страшним апокаліпсисом у разі порушення правил її видобування й експлуатації, як це сталося в Чорнобилі. 

Якщо японці зі своєю Фукусімою-2 страждають через вплив цунамі, що не залежить від людського фактора, то ми потрапили в біду через безглузде втручання політично авантюрних, малокомпетентних в управлінні виробничими процесами людей, які заради популістських піарів готові на будь-які вчинки. Вони рвуться до перемог, не рахуючись ні з величезними  людськими втратами, ні з природними законами. Для них лозунг виражений приблизно так: «Мы не можем ожидать милостей от природы: взять их у  нее – наша задача».

 

До квітня 1986 року  Чорнобильська АЕС працювала бездоганно, немов  чітко налагоджений годинник, а потім немовби її різко підмінило – пролунав вибух одного з ядерних реакторів і страшна катастрофа сколихнула не лише  Україну та інші радянські республіки, але й усе людство.

 

Нам відомо чимало фактів про злощасні проблеми, пов’язані з цим вибухом; про заходи щодо ліквідації наслідків трагедії. Та ніхто чи то не  бажає, чи не може  оприлюднити справжні причини лиха. Часто чуємо та й самі висловлюємо лайки на адресу всього, що пов’язано з атомом. Кричимо: давайте, зовсім відмовимося  від ядерної енергії, закриємо всі  АЕС і т.д. і т.п. Добре, якби так можна зробити, але навряд чи обійдемося без атома. Навряд чи вистачить електоренергії,  видобутої від вітру, сонця і води.

 

А розібратися в причинах катастрофи потрібно. Обов’язково!

 

То з чого слід починати аналіз того, що сталося?

 

У нас, в Україні, де, слава Богу, немає землетрусів, де існує потужна земна кора варто зупинитися на інших факторах, що заважають правильно та ефективно виробляти атомну енергію та  застосовувати її в господарстві. Сьогодні хочу сказати декілька слів про перший із них.

 

26 лютого 1986 року, незадовго до Чорнобильської трагедії, Генеральний секретар ЦК КПРС Міхаїл Горбачов на ХХVII з’їзді партії висунув ідею шаленого, надто поспішного руху  вперед, причому в усіх галузях життєдіяльності величезної країни, яка вже йшла до повного розвалу. Не обминула ця маячня й атомні  електростанції. Прискорення названо «решением исторической значимости» і нібито «получило поддержку партии, всего народа». Наобіцявши народам «манни небесної» в соціальному аспекті, партія тепер заходилася підганяти під гігантські фантастичні числа  економічні показники. Все мало робитися штучно, незважаючи на жодні перешкоди чи протиріччя.  Прискорення планування в усіх сферах. Все повинно подвоїтись, потроїтись, а то й почетверитись.  Так, в енергетичній галузі задумано за 5 років (1986-1991) ввести «в 2 с половиной раза   больше, чем в прошлой (п’ятирічці,-М.Б.), мощностей атомных електростанций», а  також здійснити масову «замену устаревших агрегатов на тепловых  станциях».

 

Услід за генсеком взяв слово Голова Ради Міністрів СРСР Ніколай Рижков, який розвинув маячню «ускорения» до небувалих масштабів і висот. Ось його аргументи: «Выдвигая эту задачу, партия укзывает и главное средство ее решения – кардинальное ускорение научно-технического прогресса, достижение высоких рубежей  науки и техники. Это ускоритель нашего достижения, действие, которое будет нарастать из пятилетки в пятилетку». А далі – іще «краще», що зовсім не відповідало реальному стану справ у  жодній з господарських галузей країни та йшло в захмарні, недоступні для здорового глузду, висоти; «К вопросу интенсификации партия подходит комплексно и масштабно. Наша экономика вышла та такой рубеж, когда она может развиваться, и развиваться быстро не за счет все большего наращивания ресурсов, как это было раньше, а путем всесторонней интенсификации производства – интенсификации по всему фронту». Як «розвивалася» наша економіка і до чого ми дожилися, відомо і немає потреби обґрунтовувати безглуздість горбачовсько-рижковської маячні.

 

До речі, про атомну енергію в «докладах» обох  «лідерів» сказано дуже й дуже  мало та поверхово. На жаль.

 

Із виступів вищих  партійних бонз «идея  ускорения» через «единогласное  утверждение» на з’їзді швидко перекочувала в партійно-державні документи  - насамперед  плани та  міністерські постанови й накази, ставши обов’язковою для  керівників усіх рангів і рівнів. А на місцях всі «рады стараться» : давай негайно втілювати  «ценные решения  и указания» в життя. І втілили. Результати – повсюдний і страшний спад і без того розорених галузей господарства, науки, освіти тощо. Доказів – море! Не обминуло лихо й атомну енергетику, яка найжорстокіше помстилася людині за знущання над природними та господарськими законами.

 

З метою реалізації ідей «ускорения» на енергоблоки атомних електростанцій почали давати більше навантажень, мало враховуючи принципи та технології захисту, не звертаючи уваги на практичні межі потужностей агрегатів та не прислухаючись до застереженнь і порад учених-фахівців галузі.

 

Партія знехтувала навіть сумнівами фізиків найвищого рангу.  Ось що говорив Президент Академії наук СРСР, директор Інституту атомної енергії ім..І.В.Курчатова академік  Анатолій Александров у 1990 році: «Ни я, никто вообще в нашем институте не знали об этом  эксперименте. И конструктор реактора, стоящего на Чернобыльской АЭС, академик Долежаль, тоже ничего об этом не знал».

 

То хто ж тоді  розробляв дослід? Хто доручив чи наказав керівництву АЕС підготувати проект експерименту «Доненерго» - організації, котра ніколи не мала справи з атомними станціями? Тоді виходить, що таку вказівку могло дати лише Міністерство енергетики СРСР, управлінська вертикаль, дорога від якого прямо вела „наверх” – до Ради Міністрів СРСР, тобто до самого Н.Рижкова, а вниз – до атомних електростанцій.

 

Добре знаючи, що академіки не дадуть «добро» на такі експерименти, партійно-державні бонзи вирішили обійтися без  візи ІАЕ, а потім, натворивши біди, звалили відповідальність на вчених. З болем у душі А.Александров констатував: «Двенадцать раз(!) регламент эксперимента (проведенного на Чернобыльской  АЭС,-М.Б.) нарушает нашу инструкцию по эксплуатации АЭС. В страшном сне не приснится такое. Одиннадцать часов АЭС работала с отключенной САОР (система захисту енергоблоку-М.Б.)! Как будто дьявол руководил и подталкивал взрыв.»

 

Першим «винуватцем» аварії на ЧАЕС став її директор, його жорстоко покарала партія. Через п`ять років з’ясувалося, що рішення суду (як у нас часто буває й досі) було поверхневим і вибірковим.  Справжніх винуватців вибуху досі не знайдено, отже й причин біди об`єктивно не з`ясовано.

 

Можна повірити  свідченням колишнього народного депутата СРСР, Героя України, академіка Бориса Олійника, який, незважаючи на свій гуманітарний фах, детально вивчив багато фактів, пов’язаних з Чорнобилем: «Чи прояснені причини цього  глобального вибуху?

 

Ні, не прояснені: всі донинішні розслідування, суди і «винуватці» - не більше аніж дешева містифікація. Колишній директор ЧАЕС Брюханов, що загримів у в’язницю в ролі стрілочника, так і не може пояснити, за що сидів. Думаю, що і судді, які загнали невинну людину за грати, теж  «не відають, що творили».  

 

А хто ж відає? Безумовно лише ті, які дали вказівку «завершити цей швидкий і неправий суд з метою  відвернення уваги громадськості від першопричини трагедії»… Горбачов і Рижков позамітали сліди і уникнули відповідальності. Для нас це не дивина. Ми до цього звикли. У нас процеси пошуків винуватців злочинів та з’ясування справжньої суті трагедій такого або меншого масштабів є такими важкими й болісними, як процес розпаду ядерного ядра і, як правило, закінчуються  покаранням стрілочників.

МИХАЙЛО БЕДЬ

Джерело: "Ріо Бердичів"