Півтора місяця тривало відрядження радника Прем’єр-міністра Миколи Петренка Житомирщиною. Розробляючи програму підвищення соціальних стандартів, посадовець приїжджав до нашої області дізнатися, як живеться і працюється на місцях. Чимало матеріалів для роботи уряду зібрав Микола Миколайович і сам був здивований, наскільки вища влада далека від народу.
– Микола Миколайович, ми можемо побудувати нашу розмову відверто. Ваш приїзд до області пов’язаний із виборами до Верховної Ради у жовтні цього року?
– Не хочеться вас розчаровувати, але доводиться. Справа у тому, що, коли приїжджає кандидат у депутати, люди чекають від нього подарунків. Скільки журналісти не писали б, що підкуп – це погано, народ таки сподівається щось отримати. А коли я приїжджаю до людей і пропоную просто поговорити, розповісти мені про свої проблеми, спочатку мовчки дивляться з недовірою. От як ви зараз. І доводиться пояснювати, чим займається уряд. Над чим працюю особисто я. Для чого потрібне спілкування між людьми та владою.
– Тобто ви хочете сказати, що уряд політикою не займається, і його працівники про вибори не думають?
– Сьогодні на уряд працюють найкращі фахівці з різних галузей. Вони ніяк не пов’язані з політикою. Це – практики з багатим досвідом роботи. І завдяки тісній співпраці з професіоналами останнім часом надзвичайно багато позитивних зрушень є у країні. Єдиний недолік у тому, що всі ці спеціалісти не володіють так добре навичками піару, як наші політики. І про їхні здобутки широкому загалу не відомо.
Я сам теж аполітичний. Ніколи політикою не цікавився. У моїй роботі на державній службі – коли я був заступником губернатора Київської області чи сьогодні радником Прем’єр-міністра України – політичні упередження можуть тільки заважати працювати. Тому я намагаюся триматися подалі від політики.
– А для чого тоді бігборди в Бердичеві з’явилися?
– Реклама місцевої газети «Бердичів діловий» для мене самого стала несподіванкою, адже я не «зірка», щоб моє фото виносити на першу шпальту, анонсуючи статтю про моє урядове відрядження. Саме цей номер видання обрало для своєї рекламної кампанії на бігбордах. Але журналістам видніше, як їм позиціонувати власну газету. Статтю назвали «До нас їде ревізор!». Щоразу на зустрічах у Бердичеві мені доводилося пояснювати, що я приїхав не ревізію проводити, а конструктивно працювати, щоб привезти до уряду пропозиції, потрібні саме для мешканців Житомирщини. А люди це слово «ревізор» підхопили, вже навіть до сіл району приїжджаю: як мене звати, хто я такий – не знають, але «ревізором» кличуть. То я вже вирішив ті бігборди заклеїти – дати телефон «урядової гарячої лінії», за яким можна поскаржитися на свавілля чиновників, нехтування ними службовими обов’язками.
– Якою була реакція?
– Мешканці міста сприйняли позитивно. Місцева влада не зрозуміла, як я можу лаяти чиновників, владу, коли сам є її представником. Але я вже півтора місяця зустрічаюся з людьми, кожна зустріч триває близько двох годин. І весь цей час ми про що розмовляємо? Що це не вирішується, тут проблеми – і там проблеми. А як ми вийдемо з цієї ситуації, коли я не розбиратимусь? Хтось виконує свою роботу, а хтось – ні. І якщо ми всі – влада, і хочемо, щоб про нас люди думали добре, ми повинні й добре працювати. А не чекати, що про нас говоритиме опозиція чи хтось інший. Ми маємо самі в собі викорінювати те зло, що в нас є. Лише тоді можуть бути позитивні зрушення.
– Чому саме Житомирська область зацікавила працівників уряду? Тут немає потужних промислових об’єктів…
– Зате від Києва недалеко (посміхається. – Авт.). Радники Прем’єр-міністра працюють практично по всій Україні. Я сам попросився на Житомирщину, бо це моя рідна земля. Тут народився мій батько Микола Микитович. У лісах Житомирщини він утримував оборону рідного краю під час Великої Вітчизняної війни. За повоєнних років був головою одного з місцевих колгоспів. Потім його забрали до Києва, де я вже і народився. Проте для мене Житомирщина все одно – мала батьківщина. Тут, в Андрушівському районі, я проходив військову службу, що сформувала мій характер. Нині сюди повернулася моя мама, я також, коли вийду на пенсію, планую тут жити.
– Чи виправданим було – аж півтора місяця спілкуватися з мешканцями Житомирської області?
– Я зробив чимало відкриттів під час відрядження. І переконався, що спілкуватися з мешканцями різних областей, міст, селищ, сіл треба постійно. Уряд не володіє усією інформацією. Прем’єр-міністру, як правило, доповідають про досягнення або катастрофи, яких уже не можна приховати. А з чого складаються будні звичайних мешканців у певному населеному пункті чи регіоні – відомості узагальнені, і тому – знеособлені.
– Що ви маєте на увазі?
– Усім відомо, що найбільша проблема Житомирщини – це рівень безробіття. Але що стоїть за цією проблемою? От у селі Котлярка Попільнянського району нещодавно ТОВ «Санвей Трейд» відкрило цегельний завод. З’явилося близько 40 робочих місць для місцевого населення. Але знайти робітників виявилося проблемою. Ті, хто хоче працювати, вже покинули рідне село, десь на заробітках. Ті, хто лишилися, призвичаїлися до пляшки. Села спиваються, надто люди працездатного віку. Вже дійшло до того, що на зустрічі з працівниками соціальної сфери мене попросили скасувати виплати при народженні дитини.
– А це для чого?
– Діти стали бізнесом. Мама народжує дитину, отримує гроші й пропиває їх. А діти лишаються без догляду, не можуть повноцінно розвиватися, мають купу хвороб і патологій. І це – величезна проблема для всієї держави. Ми гналися за кількістю, але зрештою втратили якість. Просто позбавити батьків виплат при народженні дитини – це також неправильно. Слава Богу, в Україні є багато хороших сімей, які дійсно хочуть мати дітей, а не женуться за грошима. У великих містах такої проблеми не існує. Тому тут треба розробляти рішення з індивідуальним підходом. Можливо, розширити повноваження працівників соціальної сфери, щоб вони робили дослідження сім’ї і визначали, чи давати гроші батькам чи класти ті гроші на особливий рахунок, щоб дитина змогла їх отримати, вже досягнувши певного віку. З іншого боку, такі рішення можуть спричинити суспільний супротив. Тут важливо одразу попередити і можливі зловживання з боку працівників соціальної сфери. Є над чим подумати уряду.
– Яка із зустрічей вам найбільше запам’яталася?
– Перше спілкування з працівниками міліції відбулося в Андрушівському районному відділі УМВС. До цього я не раз читав у центральній пресі нарікання, що в Україні мало вже не поліцейська держава, а виявилося, що у нас повний безлад. Я щиро дивувався, як можна було, прагнучи порядку, настільки обмежити повноваження міліції. Від вересня минулого року міліція не може затримувати правопорушника довше, ніж на три години. Через п’яного бешкетника можуть по три рази за ніч виїжджати у віддалене село і змушені знову ж таки його відпускати, якщо він не встиг протверезіти. Якщо відбувається насильство в сім’ї, то за три години чоловік повертається з міліції додому ще злішим на свою дружину і може взагалі її вбити. Міліція відповідно до встановлених норм проводить свою роботу, а люди звинувачують у цій ситуації працівників міліції, вважаючи, що вони спеціально так чинять. І найбільше, що може бути такому бешкетникові, якщо він таки прийде до суду, – штраф 17-51 грн. Я розумію, що траплялися випадки, коли міліція зловживала своїми повноваженнями, але раніше в 90% був позитивний результат. Людина ніч посиділа в ізоляторі до суду, прийшла до тями і більше не хотіла потрапляти до міліції. А сьогодні від міліції взагалі немає ніякого результату. Законодавство не захищає законослухняних громадян – це проблема, яку ніхто не озвучував, в уряді чи міністерстві внутрішніх справ я не чув, щоб це питання розглядали.
– Коли будуть відчутні результати від цих зустрічей, що ви провели?
– Питань надзвичайно багато. Чимало з них почали вирішувати і на державному, і на галузевому (з певними міністерствами), і на регіональному рівнях. Під час відрядження я став постійним гостем в обласній та районних державних адміністраціях. Разом відшукуємо можливості, відповіді, рішення. Але давайте будемо об’єктивними: чимало зусиль держави було спрямовано на гідне проведення Чемпіонату з футболу ЄВРО-2012. Нам за два роки довелося зробили те, що мало бути зробленим протягом семи років, це – стадіони, аеропорти, дороги. На жаль, перші п’ять років нічого не було зроблено. Але ми впоралися за останні два роки з цим завданням і довели, що Україна – нормальна цивілізована європейська країна. Це потребувало немалих вкладень. Сьогодні уряд береться за соціальні питання, що стоять на порядку денному, і на все необхідний свій час. Як жінка не може народити дитину за один місяць, їй потрібно дев’ять місяців, так і для вирішення державних питань потрібен час. Але якщо вперше за роки молодої самостійної держави України найвищі посадовці йдуть до людей, щоб дізнатися про їхнє життя, то це не просто так. Усі пропозиції, що мені подають мешканці Житомирщини, будуть опрацьовані в уряді. Разом ми зможемо підвищити соціальні стандарти життя в країні.
– Ви маєте якісь подальші плани, пов’язані з нашою областю?
– Так, це відрядження допомогло мені визначитися з напрямком для подальшої роботи. Глобальні питання має вирішувати держава. Але на локальному рівні все одно лишається чимало проблем, з вирішенням яких можуть допомагати різні організації та звичайні громадяни. На Житомирщині створено благодійний фонд «Здорова нація», де я є почесним головою. Не чекаючи, поки влада вирішила б проблему для фельдшерів, яким важко діставатися без транспорту на виклики по селу, фонд подарував сільським закладам охорони здоров’я 250 велосипедів із сумками фельдшера, де зібрано найнеобхідніше: стетофонендоскоп, тонометр, термометр, бинт, вату, джгут, рукавички, маску. Фонд дбає не лише про належне медичне обслуговування, найважливішим є здоровий спосіб життя кожного українця. А це – і спорт, і відпочинок, і екологія: комплексний підхід. Низку проектів у цих напрямках буде реалізовано саме на Житомирщині. Крім того, я створюю Асоціацію виробників медобладнання та продуктів для здоров’я, оскільки через посередників, які спекулюють на бажанні людей бути здоровими, страждають і виробники, і споживачі, які змушені надто часто сплачувати невиправдано великі суми за лікування. |