Нещодавно, на засіданні постійних комісій розглядались подання на присвоєння звання почесний громадянин Бердичівського району. Це звання започатковане не так давно,і на сьогодні є всього 7 чоловік, котрим по праву воно дісталось. В основному це керівники партійних та радянських органів, які очолювали район в різні часи. Але ж не тільки керівниками здобувалась слава і гордість бердичівщини. Саме тому цього разу на розгляд депутатів районної ради подали людей, які не за столом чи трибуною «набивали мозолі», а тих, хто в колгоспних полях днював і ночував.
Першою розглянули кандидатуру Рачкінди Антоніни Миколаївни – повного кавалера орденів трудової слави, колишньої ланкової бурякової бригади Слободищенського колгоспу, висунення якої депутати одноголосно підтримали. Так само одноголосно підтримали і другу кандидатуру – Шеремета Петра Павловича, механізатора колишнього колгоспу ім. Кірова села Озадівка, нагородженого Орденами Трудової Слави IIIiIIступеню. Третім винесли на розгляд депутатів повторне подання на Вишневецького Степан Даниловича, яке депутати відхилили. По-перше – він був знову ж таки партійним функціонером, по-друге – він вже більше двадцяти років живе в іншому районі і справами бердичівщини не цікавиться.
Мені, як журналісту, захотілось дізнатись про кандидатів більше ніж сухі рядки подання, тому цього ж дня «напросився» на інтерв’ю до одного з шанованих ветеранів праці. Сільський голова Озадівки Мирослава Шнайдер розповіла мені де живе Петро Павлович Шеремет, і навіть попередила того, щоб чекав гостей.
Хату ветерана в провулку, на самій околиці села, одразу показали односельчани. Хоча від асфальтованої вулиці вона стоїть за кілька десятків метрів, але дощі, що майже не припинялись останніми днями зробили ці метри непроїзними для міського автомобіля. Господар оселі запросив до хати і почав розповідати:
Народився Петро Павлович 12 березня 1937 року в селі Лихосілка (нині Чуднівського району). Там же навчався в початковій школі, яку навіть не закінчив. Потім була школа механізаторів при МТС, служба в лавах Радянської Армії, а з 1960 року і понині доля пов’язала його з чудовим селом Озадівка на бердичівщині.
Тяга до техніки йому передалась, мабуть, від батька, який теж був механізатором, але недовго. В 1938 році, вже будучи кадровим військовим Червоної Армії він загинув у «визвольному» польському поході. Тому мати виховувала нас з сестрою одна, отримуючи, правда, за батька крихітну пенсію.
Все трудове життя провів за важелями та за кермом. Спочатку це були гусеничні трактори КДП-35, ДТ-54, Т-64. Потім пройшов перекваліфікацію для роботи на важких тракторах, і до пенсії встиг «виробити» три Т-150. Люди крепші і надійніші за будь-яку техніку.
Це були часи п’ятирічних планів і трудових рекордів. Трактористи брали на себе зобов’язання: виробити на трактор, наприклад, 2200 гектарів оранки, а я виробляв 2800 – 3000 гектарів. І так щороку. Інші механізатори з ранку до півдня трактори ладнають, а я слідкував за технікою старанно, тому і виходив в поле раніше за всіх. За цю старанність і діставалось найбільше. Посилали на найтяжчі ділянки, і в погоду, і в негоду.
Тоді ж з’явились і перші нагороди з працю. Спочатку просто грамоти та дипломи, а згодом і щось матеріальніше. За підсумками якогось змагання мені вручили настінний килим, а в 1981 році республіканську премію – мотоцикл «Восход». Ще до цього, в 1977 році був нагороджений Орденом Трудової Слави IIIступеню Радянського Союзу. Трудового темпу з того часу не зменшував, але нагороди чомусь обходили вже наше село. За чутками дізнавався, що вони розподілялись між керівниками колгоспів та парткомів. І ось 27 червня 1991 року (за місяць до оголошення Незалежності України), Михайло Горбачов підписав указ про нагородження мене Орденом Трудової Слави IIступеню. Тепер за ці два ордени отримую добавку до пенсії 100 гривень.
Після виходу на пенсію працював на колгоспній кузні, а ще навчав молодих механізаторів трудової майстерності. Та й зараз чи не щодня буваю на тракторному стані,який в мене майже за городом, допомагаю як не ділом,то порадою. А ще маю хобі, яке іноді навіть винагороджується. Роблю з дерева різні корисні в господарстві речі: кісся, граблі, ручки до молотків та сокир, тощо. Напевно в садибах половини села є інструменти, зроблені моїми руками.
Радується Петро Павлович, що зберігся в селі тракторний стан і навіть розширився. Адже саме тут розмістило свою базу товариство «Укрзернопром» під керівництвом місцевого спеціаліста Володимира Володимировича Сінька, яке обробляє поля в нашому районі і сусідніх. І техніка зараз куди продуктивніша, ніж колишні трактори, але озадівський інженер Юрій Володимирович Регета, з яким не один рік довелось попрацювати ветерану, уміло справляється з нею.
До розмови підключилась і дружина орденоносця Євгена Степанівна. Вона теж згадувала нелегкі часи свого «ланкування» в городній бригаді, та численні грамоти за це. Двоє дітей Петра Павловича і Євгени Степанівни живуть не в Озадівці, але часто приїздять до батьків. Частіше, звичайно, донька з Бердичева з онуками і навіть правнуками, рідше син з Коростеня, який був професійним військовим, а після відставки працює на гранітному кар’єрі.
В селі знають і поважають ветеранів, запрошують на всі сільські свята. А ось минулого року, на День Села відзначили їх ювілей – 50 років подружнього життя. В школу, правда, не запрошують, напевно, не модно тепер розповідати дітям про соцзмагання та п’ятирічки. Сьогодні діти виховуються на кримінальних серіалах та історіях про кохання, а не про працю.
Звісно, вони можуть дорікнути дідові, мовляв, грамот і орденів багато, а ось газ до хати, чи дорогу так і не зміг провести. Та й крім дарованого мотоцикла, на джипа чи хоча б «ладу» не заробив. Не можуть сьогодні навіть сільські діти представити «романтику» жнивування чи вранішнього механізованого доїння стада в тисячу голів,тому й продовжують тікати в малі та великі міста в пошуках розрекламованого телевізором «щастя».
Але є все-таки надія, що журналісти і через сорок-п’ятдесят років зможуть знайти для своїх нарисів таких героїв, про одного з яких йшлося в цьому матеріалі – справжніх, достойних, людяних. і вони створять нову історію Бердичівської землі.
Просмотрено: 614 раз
