Останнім часом, в зв’язку з виборами, доводиться більше їздити сусідніми районами, зустрічатись з старими знайомими, згадувати місця, в яких не бував вже з десяток років. Ось і на шляху до Андрушівки захотілось зупинитись в невеличкому сьогодні, але відомому на всю Російську імперію сто років тому, селищі Червоне. Згадалось, як в дитинстві спочатку разом з батьком, а потім з друзями, на велосипедах ми приїздили з Бердичева до Червоного по стежці, яка йшла вздовж вузькоколійної залізниці.
Частенько на цьому шляху доводилось зустрічатись з маленьким, майже іграшковим, порівняно із справжніми потягами, тепловозом та вагонами. Останній раз така зустріч відбулась в році десь дев’яносто восьмому. А що ж було потім? Така думка не полишала мене ніколи, тому й вирішив порозпитувати в Червоному про новітню історію, вірніше про кінець історії вузькоколійки.
Селищний голова розповів, що недавно, на жаль, пішов з життя один із залізничників та порадив зустрітись з його сім’єю, мовляв, може залишились старі фотографії, чи документи. Але дочка померлого сказала, що в сусідньому селі живе людина, яка знає про червонську вузькоколійку все. Кілька кілометрів не дуже розбитої бруківки, кілька додаткових розпитувань, і ось я в садибі Валентина Миколайовича Громського, який з радістю погодився розповісти про історію свого життя та історію залізниці, які тісно переплелись одна з одною.
Народився в 1931 році в селі Забара, неподалік від Червоного. В 1945 році пішов працювати учнем слюсаря в депо Червноського цукрового заводу. В 1947 у Львові, в фабрично-заводській школі (ФЗО) отримав кваліфікацію електромонтера, і хоча направляли на нове будівництво, повернувся до рідного краю. Cпочатку недовго пропрацював в МТС, обслуговував механічні молотарки, а згодом знову повернувся на залізницю. Тоді ця організація називалась Червонські під’їзні шляхи, і налічувала майже триста чоловік технічного і допоміжного персоналу. І так з 1948 року, з перервою лише на трирічну службу в Забайкаллі, доля пов’язала мене із вузькоколійкою.
Працював спочатку помічником машиніста, а потім машиністом паровозів та тепловозів. Починав на радянському паровозі, який не мав ні даху, ні автоматики, нічого. І яким дивом здавались отримані в 1948 році по репарації два німецьких паровози. Там були й парогенератори і електрообладнання, і ще чимало зручностей для машиніста. З трьох областей України тоді привозили на переробку буряк. Спочатку по широкій колії в Кодню, там перевантажували на вузькоколійні платформи і доставляли в Червоне. Потім цукор-пісок на відкритих платформах перевозили в Бердичів на рафінадний завод. Трохи згодом почали в Бердичів возити не пісок, а розчинений цукор – кляр в спеціальних цистернах. В інших цистернах возили мазут, платформах – вугіль, дрова, вапняк для цукрового виробництва та ще безліч необхідних речей. Працювали в 4 зміни!..
А ще щодня з Червоного до Бердичева ходив пасажирський вагон, а по вихідним – два, три вагони. (у ті ж часи з Бердичева ходив вузькоколійний пасажирський потяг аж до Первомайська через Холоневську, Вінницю, Гайсин, Гайворон – прим. авт.) Пасажирський вагон везли не до рафінадного заводу, а до станції Бердичів, переїжджаючи широку колію по мосту, по якому нині їздять автомобілі біля нафтобази. На станції наша Червонська залізниця закінчувалась, а далі вузька колія належала до МПС (міністерства шляхів сполучення СРСР). Всього в Червоному було 5 паровозів, три маленьких тепловоза і один магістральний – ТУ7.
На пенсію мене провели у восьмидесятому році, але ще довго я заходив в депо до друзів-колег словом перекинутись, допомогти, якщо потрібно. Так само довго стояли на рейках цукрозаводу вагони та тепловози, і навіть один паровоз, але…
В середині вісімдесятих розібрали колію Червоний Пост (трикутник) – Залізничний вокзал, в 2002 році розібрали ділянку Бердичів – Польовий Тік, а в 2006 році – ділянку Кодня – Червоне. Сьогодні в Червоному рейки залишились лише на колишньому переїзді біля цукрового складу заводу, ну і ще їх можна побачити в самих несподіваних місцях – наприклад, як поручні на містку через річку. А коштів за здані в металолом вагони та рейки, подейкують, якраз в акурат вистачило колишньому керівнику заводу, щоб відкрити в Бердичеві невеличку ковбасну фабрику. Це ще раз доказує, що Бердичів і Червоне, як і сто років тому, тісно пов’язані економічними та життєвими зв’язками.
Правда, на початку двадцятого століття все це було трохи по-іншому. В Бердичеві літали дирижаблі, а в Червоному, в майстернях Терещенка, будували перші літаки. В розкішному палаці родини українських підприємців, який чудом зберігся до нашого часу, влаштовували бали, на які ж звичайно запрошували і бердичівських купців. Селищний голова Червоного розповів, що чавунну скульптуру «Три Грації», яка і до сьогодні прикрашає майданчик перед колишнім будинком культури, хотіли викупити французи в паризький музей, але так і не знайшли, хто її справжній господар.
Палац сьогодні пробують відродити монашки, які заснували в архітектурній пам’ятці жіночий монастир, цукровий завод відроджує новітня зернова баронеса Засуха, а ось у відродження Червонської залізниці сьогодні вже ніхто не вірить. Хоча саме вона свого часу дозволила зберігати дороги, прилеглі до цукрозаводу в нормальному стані. Сьогодні ж потужні трактори і трейлери розбивають їх за кілька збиральних сезонів.
На жаль, не вдалось побувати цього дня в музеї заводу, де зберігається багато фото і документів про історію Бердичівщини, селища Червоне та його околиць. Але ще більше історії зберігають людські спогади, і тому дуже потрібно, щоб вони не пропали. На жаль, в школах сьогодні, в гонитві за балами та атестаціями, майже забули за краєзнавство, а саме воно дає поштовх молоді до вивчення історії свого села, міста, чи краю. А вже з тисяч таких маленьких історій і складається велика Історія країн та народів.
Просмотрено: 697 раз
