Щороку, 5 січня бердичівляни відзначають важливий і визначний день в історії нашого міста – День визволення Бердичева від фашистських загарбників. Про це йдеться на офіційному сайті нашого міста. «Цей день назавжди зберігся в пам’яті бердичівлян як день безмежної вдячності і свято зі сльозами невимовної радості - сказав міський голова Василь Костянтинович Мазур. - У Бердичеві багато гарних традицій, які народжуються з любові до рідного міста. Але є традиції, які творяться самою історією. Вони пишуться людськими долями, підписуються кров’ю і скріплюються печаткою священної пам’яті поколінь. Такою у Бердичеві була, є і буде традиція 5 січня збиратися разом і урочистим зібранням відзначити день визволення нашого рідного міста».
Традиційно, і цього року громадськість міста, трудові колективи підприємств і організацій, представники громадських організацій Бердичева зібралась біля меморіалу Вічного вогню, щоб вклонитись загиблим та віддати шану живим воїнам- визволителям.
Та чи задумувався хтось з присутніх, або чиновників, які готували захід над тим, що вони власне організовують?Хіба окупація України і нашого міста зокрема ще на півстоліття може вважатися це звільненням?
Більше того, міський голова, за інформацією офіційного сайту Бердичева вважає, що імена воїнів-визволителів Бердичева будуть жити у пам’яті бердичівлян і стануть прикладом у патріотичному вихованні підростаючого покоління.
Скільки може тривати в незалежній Україні оспівування гноблення, ностальгії за окупацією і виховання молодого покоління на «чужих» героях? Пропаганда окупаційних совєцьких часів продовжується колишніми комсомольцями в нашому місті й досі. Вбивцям українців стоять пам’ятники посеред центру міста, досі іменами злочинців (у тому числі кримінальних) названі вулиці. Іноді складається враження, що й самі чиновники дуже погано знають історію і держави, і власного міста. Отож, зупинимось на головних тезах «щасливого дитинства» за яке досі не можуть надякуватисяhomosovetikus.
Механізми утвердження більшовицької влади на українських землях після краху імперії Романових мали всі ознаки російської окупації зі збройним втручанням у внутрішні справи суверенної держави, боротьбою проти легітимних національних урядів, створенням альтернативних маріонеткових органів управління, застосуванням практики терору щодо мирного населення (в першу чергу за національним принципом), масовим вивезенням сировинних ресурсів до центральних російських регіонів, колоніальним визиском та економічною експлуатацією. Всі ресурси з «національної української» периферії спрямовувалися до російського центру, який згодом сам вирішував, куди їх перерозподілити, його населення – росіяни – загалом мало більше вигоди від імперії, ніж інші національності. Ті хто найбільше ностальгує за «визволенням» часто не хочуть говорити про те, як ковбасу вироблену в Бердичеві легше можна було дістати у столиці, аніж в нашому місті
Експлуатація надр Донбасу спричинила екологічну катастрофу в регіоні на сході України. Політико-економічні пріоритети Сталіна і його підозріливість до всього українського призвели до Голодомору. Українську культуру було зведено до кітчевого соцреалізму. Українську мову піддано русифікації. Позаяк російська мова й культура домінували в Радянському Союзі, росіяни і русифіковані представники інших національностей могли вважати всю імперію «своєю», а себе – господарями «свого дому». Відтак і маємо наслідки, коли люди старшого покоління відчувають себе «своїм серед чужих і чужим серед своїх». Єдине, що треба зробити, щоб розірвати це замкнене коло – просто відчути себе громадянином України, відчути енергію рідної землі, милуватися й оберігати ті простори на яких господарем є саме ти. Насправді зовсім не важко взяти книгу з історії й почитати її. А ще краще (якщо є змога) запитати у своїх бабусь скільки ваших предків померли своєю смертю, а скількох замордував совєцький режим важкою працею, голодом чи сибірським холодом.
Компартія України й органи управління УРСР (Верховна рада, Рада міністрів тощо) не мали жодної суверенності в процесі ухвалення рішень, були цілком підлеглими Компартії і центральному урядові в Москві та взаємодіяли з іншими республіками або зовнішнім світом лише за посередництва Білокам’яної. Місцеві комуністи виконували роль статистів режиму, які легітимували окупацію. І донині Україна потерпає від наслідків семи десятиліть комуністичного колоніального становища.
Не знають бердичівляни про кровопролитні бої українців (корпус Українських січових стрільців) за наше місто з червоними загарбниками 19-29 березня 1919року. Взагалі, навіть краєзнавці не володіють інформацією про діяльність окружного та міського проводу Організації Українських Націоналістів А.Мельника з 1941-го року і аж до самісінької нової совєцької окупації, яку з таким пафосом відзначили, зігнавши громадськість міста, трудові колективи підприємств і організацій та представників громадських організацій Бердичева.
"Село неначе почорніло,
Неначе люде подуріли,
Самі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть.
А, ви стояли та мовчали,
Та мовчки чухали чуби!
Німії підлії раби."
РиО Бердичів
Просмотрено: 792 раз
