Доброго дня, шановні українці!
Ви тримаєте у своїх руках мій «довідник», який допоможе вам зрозуміти, хто такий Андрій Дідур і чому я іду на вибори до Верховної Ради. Я хочу вам розповісти, шановні громадяни, чому в оточенні «героїв АТО» і олігархів, які рвуться до влади по нашому виборчому округу № 63, я іду в прорив, аби змінити Україну.
Для знайомства хочу розповісти вам мою біографію.
Під час Радянського Союзу мій батько поїхав розбудовувати шахти у Воркуті. Там я, Дідур Андрій Григорович, і народився 6 листопада 1975 року. Я з робочої родини. Мій батько - Дідур Григорій Васильович, на даний час пенсіонер, але все життя пропрацював шахтарем в дуже тяжких умовах. Має 25 років підземного стажу. Мати розповіла мені, що коли я народився, перші його слова були: «Дай Боже, щоб над тобою співали жайворонки, сину». Бог почув слова мого татуся і по сьогоднішній день наді мною співають жайворонки, бо я працюю на землі. Моя мама - Дідур Валентина Іванівна. Працювала бухгалтером на швейній фабриці.
Дитинство моє пройшло у бабусі з дідусем в Україні, тому що батьки, крім роботи, ще вчилися заочно, були студентами. Саме дід навчив мене розмовляти українською мовою. Все життя мене тягнуло в Україну, на рідну землю. В 6 років я вже їздив зі старшими братами пасти колгоспних корів, і саме тоді в мене прокинулась мрія працювати в сільському господарстві, вирощувати хліб.
Коли ми жили у Воркуті, в моєму шкільному класі вчилися 40 учнів різної національності. Це навчило мене працювати в колективі, поважати людей не за їх колір шкіри чи соціальне положення, а за вчинки і людяність. Саме в школі я навчився дружити, і наша шкільна дружба до сих пір живе, ми спілкуємося та зустрічаємося. На все життя запам’ятав свою вчительку Валентину Іванівну, вчителя від Бога. Навіть після стількох років заходимо до неї провідати, цікавимося її здоров’ям, побутом, допомагаємо хто чим може.
Я проживаю в Україні з 1992 року. У 1994 році мене було призвано до лав Збройних Сил України. Вагань не було. В мене воював мамин батько – мій дід Іван, і воював прадід – дід Макар Дідур, з великого роду: 10 дітей залишив і пішов на війну, загинув. У нашому роду ніколи не було зрадників чи боягузів. Як тільки отримав повістку з воєнкомату, буквально за три дні пройшов медкомісію і пішов служити в Збройні Сили України. Проходив навчання в місті Бердичеві в артполку, після чого мене направили в Славутську бригаду Хмельницької області. Служба була цікавою, була така підготовка, яка до цих пір відчувається. В армії зрозумів прислів’я «Був студентом – бачив юність, став солдатом – зрозумів життя». Цей вираз дуже справедливий. Армія дає можливість зрозуміти себе - що ти за людина, як вмієш працювати в колективі, спілкуватися, дружити.
Після служби в армії поступив на навчання у Вінницький державний сільськогосподарський інститут, спеціальність «Агрономія», кваліфікація «Вчений агором». Інститут закінчив в 1999 році. Коли зрозумів, що для ефективної праці потрібно більше економічних знань, поступив у МАУП у місті Києві. В 2005 році закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом, спеціальність «Управління персоналом і економіка праці», кваліфікація «Магістр економіки та управління трудовими ресурсами».
З 1997 по 2001 працював в КСП «Рогізнянське» (Вінницька обл.., Тиврівський р-н., с. Рогізна) на посаді агронома, слідкував за виконанням технології вирощування сільськогосподарських культур.
В 2000 році, коли приїхав з Вінничини в гості до батьків, запросили на зустріч в районну адміністрацію, де мені запропонували посаду агронома на Старосолотвинській птахофабриці. Тоді саме починали розвивати сільське господарство, було 25 га землі, і для того, щоб прогодувати курей, я розорав цю землю. Робота пішла.
З 2001 по 2004 працював в СТОВ «Старосолотвинська птахофабрика» на посаді головного агронома. У 2004 році отримав нову посаду в СТОВ «Старосолотвинська птахофабрика». Мені довірили посаду заступника директора по рослинництву. На цій посаді я працював до 2010 року.
Усього працював в СТОВ «Старосолотвинська птахофабрика» 10 років: 4 роки був головним агрономом, потім 6 років – зам. директора птахофабрики. Зараз фабрика не працює, дуже шкода, тому що 150 чоловік залишилося без роботи.
З 2010 по 2011 працював в ПП Климчук (Житомирська обл.., Бердичівський р-н, с. Садки) на посаді заступника директора, займався фінансовим забезпеченням та управлінням с\г виробництвом.
Учасник АТО з 19 березня 2014 року, сержант, командир гармати 1 дивізіону 3 батареї 26-ї Бердичівської артилерійської бригади.
В 2010 році люди вибрали мене депутатом Бердичівської районної ради.
До призову в зону АТО я працював в Житомирському представництві фірми «Ерідон». Це найбільша фірма на території України, яка займається технологією вирощування сільськогосподарських культур, технікою, комбікормами - різні напрямки. Я зустрів прекрасних людей, спеціалістів, які працювали на всю Житомирську область. У кожного з нас були свої райони, куди ми їздили і пропонували нові технології для того, щоб покращити структуру ґрунту, збільшити урожайність. Хочу відмітити Варіньє Геннадія Михайловича, Гонгало Сашу, Горбаченка Вадима і директора – Полюховича Сергія Павловича, людину, яка завжди підтримує колектив, допомагає, знаходить шляхи для вирішення проблем.
Я дуже вдячний власнику фірми «Ерідон» Кралівець Сергію Вікторовичу, він завжди допомагає, підтримує. До сьогоднішнього дня мене не звільнили з роботи, я числюся в штаті, і люди розуміють, що треба допомагати, тому що така ситуація склалася, що хтось повинен утримувати державний кордон України. Це справжні патріоти.
Я безпартійний.
Одружений. Дружина - Людмила, працює завідуючою дитячого садочку в селі Старий Солотвин. Вона завжди поряд зі мною у турботах та радості, є надійним другом, однодумцем та самою коханою людиною на світі.
Виховую двох дітей: сина Антона 11-ти років і семирічну донечку Вікторію. Діти навчаються у школі села Старий Солотвин. Виховую їх на прикладі своїх вчинків, так, як виховували мене мої батьки. Мрію, що вони виростуть достойними громадянами України.
Судимості не маю. Проживаю за адресою: Житомирська область, Бердичівський район, село Старий Солотвин, вул. Чапаєва, буд. 2.
Навіщо я пішов на вибори депутатів Верховної Ради України?
Я хочу з однодумцями почати проведення АКО в Україні. АКО - це Анти Корупційна Операція. Я впевнений, що саме корупція головний ворог українського народу. Саме корупція української влади знищує Україну. Корупціонери у владі винні в тому, що росіяни вкрали Крим. Саме корупціонери розпродали та знищили українську армію. Саме корупціонери винні в тому, що іде справжня війна на Донбасі і гинуть кращі сини українського народу.
Я впевнений – проведемо АнтиКорупційну Операцію, знищимо корупціонерів, і антитерористична операція теж закінчиться перемогою України. Запрацює економіка. Країна розквітне.
Підтримайте мене, брати і сестри, бо це потрібно не мені і моєму селу, не Бердичеву чи Андрушівці, не Ружину чи Попільні… Це потрібно Україні і українському народу.
Я потрапив на війну так само, як більшість з моїх побратимів. Мені зателефонували з військкомату та запросили на зустріч. Повістку я не отримував, але сперечатися не збирався, бо бачив, що відбувається в країні. 19 березня 2014 року я прибув в військкомат, медкомісію не проходив, і був направлений в нашу бердичівську 26-ту артилерійську бригаду по мобілізації.
Призвали спочатку на 10 днів, потім на 45 днів. Проблеми, звичайно, були. Реальна ситуація була невідома ні командуванню бригади, ні нам. Три місяці ми займалися підготовкою та навчанням на полігонах області для того, щоб колектив спрацювався. В моєму підрозділі зібралися адекватні дружні хлопці, солдати, професійні офіцери. Ми всі розуміли для чого ми готуємось, тому що Крим вже був відданий Росії, а правильніше сказати – проданий. А в Донбасі терористи безкарно захоплювали обласні адміністрації та будівлі правоохоронних органів.
15 червня наша батарея однією з перших була направлена в зону АТО. Всі розуміли куди ми їдемо і для чого. Розуміли нашу відповідальність перед народом України, перед нашими сім’ями, нашими друзями. Ми повинні вистояти, знищити тероризм, який почав розвиватися на сході та рвав Україну на шматки.
Місцем дислокації підрозділу було місто Щастя під Луганськом. Перше перемир’я стало для нас шоком. Ми стояли на блок-постах і бачили що робиться, як йдуть сепаратисти, як вони готуються до нападу, як встановлюється озброєння великого калібру. Хлопці розвідники були переконані, що скоро стане дуже гаряче, і ми були готові.
Після перемир’я всі були готові знищувати терористів до останнього, всі працювали на межі можливого і розуміли, що чим швидше ми закінчимо АТО, тим швидше повернемося додому. Спочатку все йшло як потрібно, але потім, в подальшому, почалося все по-іншому. Стало з’являтися багато питань до вищого командування. Ми не розуміли, чому ми повинні відступати, чому не повинні стріляти туди, де згідно з розвідданими скупчення терористів та їх важкої техніки? Я впевнений, що після першого перемир’я, максимум за тиждень, ми могли повністю відвоювати Донецьк і Луганськ та закрити кордон України. Але цього не сталося.
Ми всі були дуже злі, бо зрозуміли – війну хочуть продовжити на невизначений термін. Моя особиста думка: владі було невигідно швидко закінчити війну. Відсутність реформ в економіці, падіння рівня життя людей, здорожчання валюти, вповзання у нову владу крадіїв і корупціонерів визивало у громади обурення, але ж війна… Якщо ти патріот, ти не повинен «розкачувати човен», треба почекати і не критикувати владу… І ми дочекалися - сьогодні влада усі свої дії списує на війну.
Хочу розповісти про запроданців на війні. Це чорна сторінка нашої історії, яку знову, як у випадку з командиром «Беркуту», який вбивав людей на Майдані, і якого відпустив суд, і який потім втік, хочуть похоронити і забути.
Я відповідально заявляю, багато фактів свідчить про те, що ворог отримував інформацію про дії української армії з штабу АТО. Вороги знали маршрути проходження українських військових колон. Наказом командування АТО збивали техніку і вояків в тому місці, де йшли одиночні обстріли (це говорить про пристрілку ворожої артилерії). В результаті вороги повбивали наших солдат, знищили техніку.
На даний час держава держить патріотів на кордонах з терористами з ДНР і ЛНР, і люди не розуміють, чому не можна їх додавити, чому не можна знищити? Коли ми брали терористів в кільце, лишалося ще трохи, й можна було їх знищити. Але цього не відбулося. Офіцери не можуть про це говорити, бо їм дали наказ мовчати. А ми, прості люди, не могли зрозуміти, чому це відбувається: чому нас кидають, чому держава говорить за патріотизм, а сама нищить цих патріотів, які залишаються там. Заради нашого майбутнього, заради наших дітей.
Сьогодні держава надала терористам особливий статус, а своїм захисникам не може видати довідки, що людина воювала в АТО. Є багато вояків, які числяться в місцях дислокації підрозділів, а воюють на Донбасі. Гинуть, віддають свої життя за те, щоб Україна процвітала. Але не дивлячись на це система соціального захисту вояків з АТО не працює. Побутові проблеми вбивають войовничий дух української армії. Саме невирішення кредитних питань, невирішення комунальних питань, незаконні звільнення мобілізованих з роботи приводить до життєвих трагедій – це і розлучення, а інколи і самогубство. Українці витерплять негаразди заради майбутнього нашої держави, але ми бачимо, що влада не хоче займатися проблемами людей. Все повертається назад – регіонали лізуть у владу, злочинці, які довели країну до ручки, на свободі, корупціонери плодяться швидше, ніж бройлери на птахофабриці…
Скоро зима. В окопах і бліндажах холод, мокро, ми окопуємося, чекаємо, і тільки при явній загрозі можемо застосовувати зброю проти терористів. А з боку терористів миру немає, там готуються до нападу, вони сунуть і сунуть по нашій території. Путіну треба пробити шлях по суходолу до Криму… Дуже важко на це дивитися.
Сьогодні хочуть окопати наших хлопців на три роки до рішення президента – три роки мирного врегулювання особливого статусу Донбасу. Ми солдати, і будемо виконувати накази, але держава теж повинна виконати наказ народу - сьогодні хлопці повинні мати статус «Учасників бойових дій», родини загиблих повинні мати ті обіцяні допомоги, які потребують. В хлопців, які воюють за Україну, повинен бути повний соціальний пакет: немає значення, чи він призваний, чи доброволець батальйону. Люди захищають землю, захищають український народ.
Нам всі розповідають, що за вояків переживають, що дуже великий патріотизм у владі. Але відновили військову прокуратуру. На мій погляд, - це нове українське НКВД, яке на дає можливості отримати родинам загиблих коштів допомоги, яку держава обіцяла. Щоб видати гроші, потрібно провести судмедекспертизу - паперова, бюрократична робота, яка на довгий час затягує допомогу.
Ще випадок. Розвідка. Наші, бердичівські хлопці ішли в нове місце, підірвалися на розтяжці. Горе? Так! Але хлопцям кажуть, що це… не правильне поводження зі зброєю, це ви… самі поставили цю розтяжку для того, щоб ми сказали, що ви отримали поранення. Це відношення до людей! Легше написати ОРЗ, пневмонія, поламав ногу плигаючи з танку – це тоді побутова травма, потім ще потрібно доказати, що ти отримав поранення в АТО. На кульове поранення можуть сказати що це самостріл, або що це навмисно ти поламав ногу(!). Держава спиною повертається до своїх патріотів, до тих героїв, які стоять в обороні від рашистських військ і терористів.
Ви всі знаєте ситуацію про командира батальйону, який перейшов кордон і повернувся назад з солдатами. Він зберіг життя людей свого підрозділу, та для нашої держави це не важливо. Його зараз судять і хочуть присудити кримінальне ув’язнення. То що це? Ми чекаємо якісного та мудрого рішення проблем військових від нашої держави. Але сьогодні багато хто в політиці відноситься до війни, як до піар-кампанії. Тільки оголосили нові вибори, всі сини чиновників, і самі чиновники, колишні і сьогоднішні депутати, всі кинулися в зону АТО. Всі герої, всі воюють…
Військове життя в зоні АТО робить людей іншими. Саме там, під обстрілом російських «градів» та гармат, під час артилерійських дуелей, розквітає справжнє військове братерство. У мирному житті можливо багато років прожити по сусідству з людиною, і не зрозуміти яка вона, чим дише, як відноситься до людей. На війні все по іншому. За кілька тижнів увесь підрозділ знає, хто людина дії, а хто вміє тільки балакати, хто завжди допоможе, а в кого руки починають труситися після першого розриву біля наших позицій.
Я воюю за Україну пліч-о-пліч з порядними та чесними хлопцями, кожен з них мій брат. Якось мене спитав член однієї демократичної партії: «А чи всі хлопці в твоєму підрозділі патріоти?». Я відповів просто: «У мирному житті, під чистим, блакитним небом, слово «патріот» звучить як відзнака за громадську позицію. На війні, в зоні АТО, слово «патріот» не відзнака, це щоденний військовий труд. Там у нас мало часу на любов до України співами та виступами. Ми любимо Україну влучним пострілом, успішним виконаннями важливих завдань по знищенню ворожої техніки та бойовиків».
Якби ви бачили, як любить Україну мій побратим - бердичівлянин Олександр Сірченко, наводчик основної гармати, якого хлопці називають «бердичівська ракета», і скільки ворогів про це вже ніколи не взнають, ви були б в захваті від цієї чудової людини. А як у бою працює Ваня Рошко, заряджаючий гармати?! Він з села Немирівці Ружинського району. Так ось, він заряджає гармату швидше за автомат! Це унікальна людина.
На війні дуже багато залежить від того, як злагоджено працює колектив. Якщо кожен виконає свою справу на відмінно, підрозділ успішно виконає бойове завдання. Якщо хтось не доробив, не зміг зробити все як треба, завдання не буде виконано у повному обсязі, а на війні це значить, що хтось не повернеться до своєї родини живим та здоровим. Я і мої брати це дуже добре розуміємо. І Саша Павлюк з Ружинського району, другий заряджаючий, і наш механік-водій Юрій Іванович, якого ми всі називаємо Батя.
Не можу не розказати про справжніх вояків, які забезпечують безпеку батареї під час стрільб. Це наші очі і вуха, які охороняють підрозділ від диверсійних груп ворога – Фещенко Сергій з Андрушівки, Виноград Геннадій та Крижба Олександр з Бердичівщини.
На війні ми разом воюємо з Зозулею Анатолієм, з ним ми разом працювали у Бердичівському районі, коли я був керівником сільгосппідприємства, а він працював зі мною агрономом. І сьогодні ми знову з ним разом робимо те, що дуже потрібно нашій країні, нашим людям. Такі собі артилерійські агрономи. Шуткую.
Війна жорстоко довела всій країні, що значить професійне командування на полі битви, і на скільки від командування залежить будуть бійці жити і воювати, чи загинуть. Я дякую Богу, що він дав моєму підрозділу сердешних командирів, людей, для яких життя солдата не пустий звук у військовій кар’єрі, а одне з головних питань боєздатності. Кожен з них взірець для солдат, надія на нову сучасну українську армію. Баранов Сергій, Юла Юрій, Стецьків Роман, Розувайло Сергій, Нагребецький Володимир, Поліщук Деніс, Грушківський Олександр, Могілянець Віктор. Ці люди берегли життя вояків настільки, на скільки це можливо під час військових операцій. Україна може гордитись ними, а я маю надію що саме вони будуть розбудовувати сучасну українську армію.
Розказуючи про війну в зоні АТО, я не можу не вклонитися та щиро подякувати людям, які віддають останнє на потреби української армії. Коли ми вперше отримали допомогу від волонтерів, мені попав до рук дитячий малюнок. На малюнку було зображено танк і український прапор. А ще було написано дитячою рукою «Повертайтеся живими!»… А ми тільки вийшли з жорсткого протистояння, ще всі на нервах та злі, а тут… «Повертайтеся живими!». Мені у горлі ком встав, очі мокрі… І тоді я сам собі сказав: «Дитино моя, поки я буду живий, ні одна тварюка не зганьбить твоє життя, твою домівку і твої мрії».
Народна допомога армії - це дуже важливий психологічний момент для мене і моїх братів з підрозділу. Ми відчуваємо вашу любов і повагу до нас і тієї справи, що ми робимо в зоні АТО. Ми бачимо, як волонтери з Бердичівської самооборони та «Крила Фенікса», інших організацій привозять вашу допомогу у підрозділи, не боячись обстрілів ворогів, ризикуючи своїм життям.
І на цю повагу і любов, від імені своїх побратимів, я кажу вам: «Дякую. Ми зробимо все, щоб Україна вистояла і перемогла, щоб рясніли хлібом наші лани, і щоб посміхалися українські діти в обіймах щасливих батьків».
Прошу вас, шановна громадо, проголосувати на виборах за мене, Дідура Андрія. Я не зраджу.
БЕРДИЧІВ ДІЛОВИЙ
Просмотрено: 1160 раз
