На Бердичівщині жінка відправилась добровольцем в зону бойових дій

Війна – справа суто чоловіча, прекрасній половині людства природою закладена дещо інша роль – берегти рід людський. Та чи може витримати серце жінки, біль від втрат принесених війною, коли гинуть чиїсь діти? Історія знає багато прикладів, коли жінки бралися за зброю нарівні з чоловіками. Під час Другої світової війни вони були не лише лікарями та медсестрами, які під градом ворожих куль витягували поранених з поля бою, рятували життя в шпиталях, але й командували навіть морською піхотою, були зенітницями, льотчицями.

До останнього часу здавалось, що про подвиги наших предків, їхню мужність і неабиякий героїзм, ми будемо знати і пам’ятати завдяки фільмам і книгам. Але так сталось, що в новій історії нашої країни знову з’явилась сторінка, яку доводиться писати кров’ю українців, що відстоюють право бути єдиним народом.

Неоголошена війна на сході України згуртувала українців і змусила взятись за зброю не лише чоловіків, а й жінок. Відважні українки показали себе не менш вправними бійцями, ніж сильна половина людства. Вони знайшли своє покликання у лавах Збройних Сил України, добровольчих батальйонів, при шпиталях і звісно ж, волонтерських організаціях.

Сподівається стати людиною, яка приносить користь у зоні бойових дій і 33-річна Людмила Салій, медик за освітою, мешканка села Тютюнники,Чуднівського району, що приїхала у Бердичів і записалась добровольцем у міськрайонному військовому комісаріаті. Разом з десятком мобілізованих жінка, готувалась до відправки в учбові центри, 4 лютого.

Імунолог, вірусолог та мікробіолог за фахом, жінка останнім часом працювала в Києві і в Житомирі у сфері готельного бізнесу, адміністратором. Вдома на пані Людмилу чекатимуть мати, що працює вчителем та 11-річний син, що мріє стати військовим льотчиком. Вони її відпустили, зізнається жінка, - важко але з розумінням поставились до її вибору, адже усвідомлюють, що захищатиме і їх.

Біля тендітної жінки тільки невеличкі сумки з речами першої необхідності, рідні і близькі її не проводжають, а займаються вдома своїми справами, бо не варто зайвий раз лити сльози. Людмила переконана, що допоможуть їй у важку хвилину обереги взяті з дому – хрестик, іконки та молитви Пресвятій Богородиці подаровані родиною. Під час спілкування з журналістами жінка була не багатослівною, відзначивши, що у нас вистачає тих, хто багато говорить, і на жаль мало тих, хто діє. Як і решта українців вона сподівається щось змінити своїми діями, щоб не сидіти на місці склавши руки, коли війна вже стала буденною справою.