Півтора роки бердичівлянка розшукувала зниклого сина, який добровольцем захищав Україну у складі батальйону “Айдар”. У відчаї жінка звернулася з останньою надією до волонтера-депутата Бердичівської міської ради Володимира Сенчі.
Чоловік розповів: дві групи батальйону – група Грізлі (2-га рота) і група Термінатора ("Вікінги") – потрапили в засідку на трасі Щастя–Луганськ в районі Веселої Гори.
“Бій виглядав приблизно так: під Щастям є Весела Гора. Коли добровольчі батальйони пішли вперед в атаку, блокпости зайняли регулярні частини нашої армії. А потім був наказ відступити і військові частини покинули їх, нікого про це не попередивши. Хлопці, які були попереду, потрапили у засідку. Сепаратисти не знімали українського прапора. Група Грізлі і “Вікінги” якраз їхали через той блокпост ні про що не здогадуючись. По ним гатили з гранатометів, палили їх вогнеметами. Вижити було нереально”, – розповів волонтер Володимир Сенча.
За офіційними даними Міністерства оборони, тоді загинуло 11 чоловік. Та, каже Володимир Сенча, по факту це ті, хто був офіційно оформлений. Усі інші були добровольцями. Серед них був і бердичівлянин Владислав Якимчук.
“Працювала у тому районі група Бетмена, підрозділ “Русичів” під командуванням Мільчакова. Над трупами бійців знущалися, відрізали їм губи, носи, вуха, вирізали їм руни на щоках”, – говорить Володимир Сенча.
Коли забрали тіла убитих українських воїнів, упізнаних поховали на Дніпропетровщині. Решту – після експертизи ДНК поховали на кладовищі у Старобельську на Луганщині. Так, з'ясувалося, що там, під номером 259, похований Владислав Якимчук.
Мати хлопця до останнього відмовлялася у це вірити. Але дві експертизи це підтвердили. Втім, жінка завдяки волонтерам наважилася на третю, надточну. Її результат теж підтвердив два попередні. Увесь час вона казала: не погодиться на ексгумацію доти, доки не пройде усіх експертиз. Адже чужого сина, кажуть волонтери, оплакувати у Бердичеві не хотіла.
Надією мати жила недаремно, адже отримувала телефонні дзвінки про те, що її син живий.
Володимир Сенча каже: “Їй телефонували з Донецька і казали, що Влад знаходиться у них, що можуть його віддати, мовляв, нікому він не треба, адже у поганому фізичному стані після поранення. Але готові віддати лише мамі у руки. Без грошей. Я підключився до цих переговорів, почав вести з ними розмову і пробивати інформацію, яку вони дають. Усе сходилося, що він може бути там”.
Поїхала бердичівлянка по сина з Володимиром Сенчею. Відповідальність була великою, пригадує чоловік, позаяк, каже, є випадки зникнення у сірій зоні і самих мам. Телефоном постійно просили перерахувати кошти на транспорт, одяг для Влада. Проте повернулися із зони бойових дій ні з чим.
“Волонтерська група пошуковців, якій я теж давав телефони бойовиків, пробила ці номери. Це був шок: дзвінки координувалися з Коростенської колонії”, – розповів Володимир Сенча.
Працівники СБУ наразі відкрили кримінальне провадження по цій справі. Але матері Владислава від того ніхто не поверне. Жінка сама виховувала єдиного синочка. Про тісний зв'язок між ними говорять і його вчителі, які досі пам’ятають Влада.
“Як сьогодні пам’ятаю, як він прийшов до мене у перший клас. За характером це був дуже спокійний, урівноважений, безвідмовний хлопчик, який завжди допомагав однокласникам. Важко сприйняти, що такої людини вже немає”, – пригадує Алла Куровська, перша вчителька Владислава Якимчука.
“Він мав дуже добру фізичну підготовку, займався спортом, приймав участь у багатьох змаганнях. Я пам’ятаю його як спокійного, ввічливого і доброго учня”, – каже Олег Гороховський, вчитель фізкультури ЗОШ № 8 у Бердичеві.
З 2011 року Владислав Якимчук навчався на оператора комп’ютерного набору в Бердичівському вищому професійному училищі. Вже тоді викладачі помітили: хлопець має ґрунтовні знання з історії Другої Світової війни. Згодом він почав їздити на Майдан.
Галина Ружанцева, викладач історії в Бердичівському вищому професійному училищі, пригадує: “Я знала, що він з грудня 2013 року їздив на Майдан. Спочатку на вихідних, пізніше – з уроків. За ті кілька місяців він не часто був у мене на уроках. Я помічала, як він дорослішає і демонструє громадянську позицію. Як ніхто в групі він міг висловити свою точку зору. Як ніхто він міг сперечатися на уроці зі мною”.
Галина Ружанцева переконана: і підтримка Майдану, і подальші дії Влада відносно добровольчого батальйону – все це було усвідомлено. Адже він завжди знав, чого хоче і не міг сидіти на місці.
“Буквально у вересні наші учні повідомили, що Влад не виходить на зв'язок. І от, півтора роки нічого невідомо. Ніхто нічого не чув і з наших випускників-АТОшників. Ми будемо говорити дітям, що у 18 років можна бути вже сформованим громадянином і робити дорослі вчинки”, – каже викладач історії Бердичівського вищого професійного училища Галина Ружанцева.
“Веселий, дотепний, добрий хлопець загинув у цій незрозумілій усім нам війні. Мені хочеться висловити співчуття матері, близьким і друзям. Ворогу не побажаєш втрачати своїх дітей”, – говорить директор Бердичівського вищого професійного училища Тетяна Поліщук.
Встигла потоваришувати із Владиславом Якимчуком бібліотекар училища. Жінка пригадує: могла бути спокійною за практику учнів на морі. Адже поряд був Влад, який знаходив спільну мову з усіма.
“Влад не був кухарем. Але він міг дати фору будь-кому із них. Старанний, уважний, гарний, він збирав довкола себе дітей, його слухалися. Він був душею компанії. Та разом із цим він був дитиною, обожнював солоденьке. Мама якось прислала йому домашнє печиво і торт. Він усіх пригостив і собі лишив маленький шматочок. Засмутився тоді. Тож ми наступного дня спекли для нього торт. Радощів було море”, – пригадує бібліотекар Валентина Савчук.
За словами пані Валентини, він завжди мріяв стати військовим. Тому щодня бігав, не курив. Влад умів повести за собою інших, а дівчата його любили завжди.
“Дівчата його любили. Він був дуже гарним і коли на морі вдягав форму кухаря, вони за ним вмирали. Він казав, що хоче бути військовим, десантником. Казав: пригати з парашутом – це ж так класно! Він став військовим, але помер передчасно. Та герої не помирають, а живуть вічно у нашій пам'яті”, – каже Валентина Савчук.
Свої 18 років Владислав Якимчук зустрічав серед айдарівців. У батальйоні він опинився після Революції Гідності. Володимир Сенча розповів нам: хлопець три місяці проходив підготовку у Великих Петрівцях під Києвом. Звідти потрапив на війну. Повернутися додому живим Владу не судилося.
Цими днями мама Героя поїхала забирати сина додому зі сходу України уже вдруге. Втім, цього разу без надії, що син її обійме.
“Він божевільний патріот. Бо коли були події на Майдані, він покинув навчання, коли там були обстріли, він теж був там. Коли він повертався у Бердичів, ми говорили йому: що ти робиш? Та він казав, що не може по-іншому. Остання зустріч – це він прибіг з тортом і бананами і сказав, що маємо щось відсвяткувати. Сказав, що його забирають в армію. Ми говорили, щоб він беріг себе. Казав, що все буде добре. Весь час так казав. Досі не віриться, що його немає”, – згадує товариша Любов Трибун, голова БМГО “Фенікс”.
Автор: Юлія Сінєльнікова
Матеріал сайту zhitomir.today
Просмотрено: 534 раз
