Волонтерство стало невід’ємною частиною життя багатьох українців. У житті вони, як і завше, ходять на роботу, дбають про власні сім’ї. Та за майже два роки воєнних дій на східній Україні їхньою родиною стало і українське військо. Про військовослужбовців волонтери говорять з неабиякою любов’ю. Щотижня, ба, навіть щодня, збирають для них усе необхідне. За період АТО завдяки благодійникам до наших захисників доставлено тонни продуктів, одягу, предметів гігієни. Разом з тим, отримали хлопці й те, що називають найнеобхіднішим: генератори, каски, біноклі тощо.
Один із тих, хто регулярно їздить на передову, це бердичівлянин Ігор Ковальчук. Чоловік побував у зоні воєнного конфлікту вже 60 разів.
“60-та поїздка – це не кінець. Я хотів би вдома сидіти, на риболовлю їздити, але вийшло ось так. Воювати не можу, тож допомагаю. Кожен раз приїжджаю сюди і завжди хочу їх бачити. Я не можу вдома сидіти. Лягаю у лікарню, виходжу і знову сюди їду”, – розповів Ігор Ковальчук.
Про людей, які звикли до неоголошеної війни в Україні, волонтер говорить неохоче. Вважає, до цього не можна звикати. Із цим треба боротися: “Хочеться мені передати, щоб не заснули, а намагалися приїхати, зробити щось, підняли свої дупи з диванів. Це стосується усіх, хто багато говорить”.
Погоджується із ним й Ірина Піскун. Бердичівлянка розповідає: не уявляє вже себе без спілкування з військовими. Це стало частиною неї самої. Жінка постійно допомагала через 26-ту Бердичівську бригаду дивізіонам, які потребували підтримки з тилу. З часом наважилася поїхати туди сама.
“Потрапила у табір, де побачила обстановку, у якій хлопці живуть. Я плакала від того. Тоді я сама собі сказала: скільки буде потрібно, буду допомагати. Якщо вони там стоять за те, щоб у мене тут бізнес був, щоб мої внуки та діти спали спокійно, – то по-іншому я просто не розумію. Це має бути у душі”, – говорить Ірина Піскун.
Про життя військових на передовій пані Ірина знає ще й зі слів чоловіка доньки. Той пішов захищати Україну не роздумуючи. Про відкуп навіть мови не було: “Коли йшли бої за Слов’янськ, він це все пройшов. Ми жили від дзвінка до дзвінка”, – говорить Ірина Піскун.
На сьогодні волонтерка очолює Бердичівський благодійний фонд допомоги війську “Оберіг-26”. За час так званого АТО вона передала на передову до 20-ти генераторів, запчастини до різних машин, інструменти, гідро- і паробар’єри, бензопили, планари та одну метеостанцію. Про продукти годі й казати. Окрім цього, Ірина Піскун працює над втіленням у життя своєї мрії.
“Головна ціль у житті ще – це реабілітаційний центр для психологічної реабілітації хлопців. Є АТО – буду допомагати, але й над центром працюватиму”, – каже волонтерка.
З першої хвилі мобілізації займається волонтерством й Катерина Закревська. У жінки два сини – учасники АТО. Починала вона з Житомирського полігону, на який що могла варила-пекла-смажила, щоб військові там не були голодні. Коли сини потрапили на схід, почала діставати для вояків різні інструменти.
“Ключі, домкрати, монтировки, молотки, зубила, гідропідсилювач керма для 255-го КРАЗа. Це смішно для жінки, але я його знайшла і відправила. Зараз там один мій син і нема такої потреби щось йому передавати. Але ж десяткам тисяч ще треба. Навіть ті мишоловки, бо миші їх їдять уночі”, – розповідає Катерина Закревська.
Зараз пані Катерина жартує: бійці називають її позивним “баба Катя”. Іноді просять поговорити з ними телефоном. Та й як бачить де військового, намагається допомогти як турботлива мати.
Ті з благодійників, які не можуть служити за станом здоров’я, переконані: їхній обов’язок у такому разі стати надійним тилом. Причому не для збагачення своєї родини, а збагачення українського війська.
“Багато хто знає, що у Бердичеві багато волонтерів будуються, мають автівки. Я як їздив на старій машині, так і їжджу. Якщо мені потрібні ліки, мені на них збирають волонтери. Якщо до мене відносяться нормально до цих пір, значить розуміють, що я не брав”, – говорить волонтер Ігор Ковальчук.
“Я звільнений від служби за станом здоров’я, – каже Юрій Дельфарт, волонтер із Красилова, – Я зрозумів, що якщо я там не можу нічого зробити, то мушу на місці робити. Людина я не войовнича, а от на місці можу підключити багато людей-патріотів. Головне, що мені говорять всі підприємці: нам не шкода дати. Головне, щоб воно було там, у хлопців. Так, я став довіряти “Оберегу-26”.
Бердичівські волонтери кажуть: сидіти і чекати, що все саме собою скінчиться на сході України, просто не можуть. Тому продовжують “волонтерити”. Дехто з таких не витримав і сам подався до війська. Прикладом цьому є бердичівляни Олександр Єрмошин та Світлана Філіонович.
Що б сказали волонтери людям сьогодні, коли чують нерідко щось на кшталт: годі вже годувати ту армію?
“Я вважаю, що волонтери деякі речі зробили зайвими. Це ведмежа послуга. Може би війна давно закінчилася, бо проснулися би усі”, – вважає Ігор Ковальчук.
“Якщо би кожен із нас потрапив туди, то зрозумів би: до тих пір, поки будуть там знаходитися наші хлопці і це буде у нашій країні не можливо не допомагати. У мене це крик душі”, – каже Ірина Піскун.
Юлія Сінєльнікова, Віталій Яремчук
Матеріал сайту:zb.zt.ua
Просмотрено: 571 раз
