За вікном відбивали дріб дощові краплі. Вони метушливо клювали вікна й підвіконня і не думали потрапляти у ритм з Едіт Піаф, котра хриплувато зізнавалася у любові Парижу, крутячись платівкою на старенькій радіолі. Вона в одну мить заварила Йому чай, роздягнула, укутала в плед, всунула термометр, якийсь зошит і змусила читати. Поки Він цитував вміст зошита, встигла непомітно винирнути із сукні і нирнути у домашній халат. Він читав про сутність відносин Чоловіка та Жінки, а Вона час за часом кидала, що вже три місяці бачить Його на лавочці біля її дому, і це, як вона розуміє, неспроста, що їй дуже було би нелегко відважитися на флірт, що зошит у нього у руках – то щоденник її покійного чоловіка. Останній спостерігав за всім, що відбувається, з портрету на стіні...
У Бердичеві давали «Гру зі сліпим» – прем’єрну виставу за мотивами п’єси Валерія Цикалова від своїх доморощених талантів. Квартет, очолюваний режисером-постановником Валентиною Ратушинською, неодмінно увійде до новітньої історії Бердичева театрального її творцями, «першим млинцем» та стартовим складом народного аматорського театру МПК ім. Шабельника.
Процес пошуку режисером СВОГО матеріалу – дуже непростий і часто виснажливий, ділиться пані Валентина, особисто вона перерила не один десяток творів, приміряючи кожну на себе, на своїх акторів. Хотілося, аби зачепило, каже, і, зрештою, «Гра зі сліпим»… сама запропонувала себе.
Отже, Вона – то Ірина на сцені і режисер Палацу культури Алла Садковська у реальному житті. Роль художника-оформлювача Вадима виконав методист цього самого закладу Андрій Брік. Свого часу, розповідає молодий актор, він вже мав сценічну справу з Валентиною Ратушинською. Ось і до «Гри…», каже, вона його затягнула.
Пізніше Ірина дізнається справжню причину тримісячного сидіння Вадима під її вікном: неподалік знаходилася школа, і молодий чоловік приходив сюди, аби потайки хоч здалеку побачити свою доньку. Все хотів заговорити, але ніяк не наважувався. А життя взяло і викинуло такий пасаж – шукав доньку, а знайшов свою долю…
Третього бердичівського «театротворця» – Олександра Боровського – знають у місті як співака та ведучого загальноміських заходів. В актори, розповідає, Ратушинська його «завербувала», пообіцявши найкращу роль. Так пан Олександр став «покійним чоловіком» Ірини, а за сумісництвом, її добрим Янголом-охоронцем. А він і не проти: коли б іще випала нагода зіграти дух самого міністра культури?
Режисер «Гри…», до речі, свого слова дотримала: хтозна, чим би все обернулося, якби не Валентин Сергійович у виконанні Боровського…
Інтригу чесно дотримали до останнього: лише під кінець стало ясно, що Ірину невтримно тягне до Вадима і навпаки, але ж чоловіків дух… Підтвердилася аксіома: коли почуття справжні, для людини, яку кохає, інша людина зробить все. Навіть піде з життя тієї. Так, власне, і зробив Валентин Сергійович. Подарувавши тим самим дружині, Вадимові і глядачам надію на майбутнє, на те, що буде нова щаслива сім’я, а у ній зростатимуть щасливі діти. А як могло бути інакше, коли це і є, власне, кохання?
На прем’єру бердичівського театру (нехай ще і не постійному місці прописки) зібралася практично повна глядацька зала. Чи є у них проблеми, запитує Валентина Ратушинська? Напевне, таки є… І ось у постійній метушні, зауважує, вони змогли віднайти годину часу, аби зупинити свій скажений життєвий хронометр і поринути у щастя. Пізніше, багато з них говоритимуть, що побачене на сцені не відпускало їх ще дуже довго. Тож чи потрібен Бердичеву театр? А повітря? А Сонце? А любов?
Автор: Олександр Єжель
Камера: Юрій Гавриш
ТРК ВІК
Просмотрено: 801 раз
