У холодну, морозну пору року, коли довше півгодини й не простояти на одному місці – замерзнеш, люди, яким вулиця( із тих, чи інших обставин) стала домівкою, особливо потребують захисту й допомоги. У Бердичівському центрі детоксикації і медичного витвереження створено усі умови для того, аби людина прийшла в себе, помилась, зігрілась, переночувала. Щодень на нічліг сюди потрапляє кілька чоловік, у морозну пору – їх близько десятка, але тільки ранок – вони тікають звідси чимдуж, знову повертаючись до звичного їм, бродячого життя.
Із 5-8 чоловік, котрі потрапляють до центру щоденно, половина – саме безпритульні люди, яких, здається, вже ніхто і ніде не чекає й тільки дякуючи небайдужим, вони на вулиці не лишаються.
Жінка, яка вже котру зиму гріється у під’їздах по Житомирській, ніби й має якесь житло, та коштів на існування – обмаль, їсти нічого, але каже, не просить, люди самі жалують.
Іван Феліксович, за роки праці тут, вже має немалий досвід спілкування із людьми, які махнули на себе рукою. Він, напевно знає, що їх привело до такого життя? Чи бажають вони його змінити, а може, їм тільки не вистачає підтримки?
Щоразу хочеться підти назустріч людям, що потрапили в нелегкі життєві обставини, каже Іван Феліксович, запропонувати безкоштовний нічліг, аби тільки влаштувались працювати. Але не звиклі такі люди до праці – тікають чимдуж від подібних пропозицій.
У центрі детоксикації не тільки обігріють, нагодують, переодягнуть, тут оглянуть медичні працівники, надавши невідкладну допомогу. Середній вік його пацієнтів, зазначає фельдшер Андрій, 30-50 років. Одягнувши рукавички, доводиться робити все: і рани бинтувати, і воші виводити, і крапельниці ставити… Щоразу, оглядаючи хворих, фельдшер проводить морально-профілактичні бесіди.
Різні обставини складаються у людей. Буває так, що хтось потрапляє вперше і востаннє до центру детоксикації, а вдома хвилюються…
За те, що допомагають (обігріють, нагодують, підлікують) їм рідко кажуть «дякую» ті, хто збивсь із дороги, не може себе віднайти, частенько віддячуючи стусанами й нетверезою брутальною лайкою. Буває всякого… Нелегко працювати тут, але ці люди, здається, вже звикли і навіть полюбили свою роботу за те, що все-таки є, хоч якісь, все ж втішні результати.
Жінка, із якою ми познайомились у під’їзді будинку по Житомирській і чути не хоче ні про пункти обігріву, ні про які притулки…
Автор: Олена Лук’янюк
Камера: Володимир Чайковський
ТРК ВІК
Просмотрено: 586 раз
