Що не кажи, а народні традиції та справжня віра – речі міцні і непохитні: лише вони здатні змусити десятки людей, котрі ще вчора скаржилися на скажені мінуси на дворі, скинути з себе мало не все і піти з головою у крижану воду.
Бердичів святкував Водохреща, і вже традиційно місцева Йордань – Гнилоп’ять – була усіяна городянами. Вистачало серед них і просто глядачів, вистачало і тих, котрі за покликом серця, кожен зі своїми думками й намірами, занурювалися в освячену священиками воду.
Напередодні дня Хрещення Господнього преса традиційно рясніє докладною інформацією про свято: потрібно купатися чи ні, що слід і чого не слід вживати перед тим, як зайти у воду, перераховуються усі «за» і «проти». Не залишаються осторонь і самі слуги Божі. Задля отримання Господньої благодаті, вчать одні, необов’язково пірнати у льодяну купіль – достатньо умитися святою водою. Другі нагадують: Боже борони увійти до річки чи ополонки, не покаявшись і не помолившись. Про те, аби завершити омовіння у колі друзів за чарчиною, годі й думати. Треті намагаються донести, мовляв, навіть крижана вода з ополонки не змиє з вас гріхів, адже це під силу лише щирим сльозам покаяння, і все, чим займається більшість людей на Водохреща, це спокушанням Господа. І мало не усі при цьому сходяться на думці, що купання у день Божого Хрещення – то традиція суто народна, а не церковна.
Але ж на те він і народ, аби слідувати своїм традиціям! Принаймні, бердичівляни, котрі 19-го січня насмілилися зануритися у Гнилоп’ять, стверджують: вони робили це не тому, що модно, а з міцною вірою у Господа. Зі стійким відчуттям того, що освячують своє серце й душу. Зі щирою надією отримати небесну благодать.
Автор: Олександр Єжель
Камера: Юрій Гавриш
ТРК ВІК
Просмотрено: 853 раз
