Журналісти Бердичева декілька років поспіль на початку літа їздять на міське кладовище. Не похаяти міську владу за неприбрані могили чи нескошені хащі. Візит присвячений пам’яті померлих колег, яких вшановують з нагоди професійного свята Дня журналіста. Спочатку йдуть до могили Леоніда Козінчука, який працював на радіо, створив міський осередок спілки журналістів, куди багатьох із нинішніх журналістів приймав. Про нього згадують: за життя не жалів себе, допомагав іншим завжди. Але у 61 рік пішов із життя.
«Людина великої душі, щедра юдина, намагався завжди всім допомогти, прийти на допомогу, хоча себе ніколи не жалів. Дуже поважав журналістів, намагався кожному допомогти, особливо молодим», - говорить ветеран журналістики Валентина Мєдвєдєва.
Про Віктора Коржука – фотокореспондента міськрайонної газети «Радянський шлях» - усі згадують із посмішкою. Кажуть, той умів жартом задати тон будь-якому заходу; був справжнім другом і підтримував колег у журналістиці. Окрім роботи фотографа писав статті, книги про історію Бердичева. Багато його видань присвячені єврейському населенню, чимало з них видані вже після смерті чоловіка. Присутні кажуть: він писав так, як було насправді, без надуманого.
«Вмів він з будь-ким знаходити спільну мову. А як слухати його, то він стільки міг розказувати, хотілось слухати і слухати, геть подих всі затамовували, все було настільки цікаво», - розповідає працівниця міськрайонної газети Яна Студзінська.
Місцевий Левітан: так свого часу говорили про покійного Володимира Карташова. Він працював диктором на радіо, певний період - на місцевому телебаченні.
«Людина він був відкрита, сердечна і компанійська. Ми з ним дружили в творчому напрямку, він теж писав поезії, прозу, займався журналістикою. В нього був цікавий тембр був – тільки в нього, ні з ким не спутати», - говорить композитор, поет, пісняр Олесь Коляда.
Лілію Широких як журналістку міськрайонної газети запам’ятали цілеспрямованою, пробивною для того часу жінкою. Вона, кажуть, була фанатом роботи. Коли щось не подобалось чи дратувало у людині, відкрито про це могла сказати. Але при цьому не ставала нікому ворогом, бо знала грань між повагою і зневагою.
«Робота наша – це її було життя, вона не могла ніяк без роботи. Дуже багато було повчитися в неї чому, ділилася досвідом у журналістській справі. Вона працювала до останнього дня, хоч і важко їй було, але казала, що без роботи себе не уявляла», - розказує Яна Студзінська.
Про Петра Яцюка, який був редактором міськрайонної газети «Радянський шлях», пам’ятають мало. Помер чоловік у далекому 91-му році. Але вшанувати його пам’ять не забувають. Ті, хто починав працювати у той час, кажуть: він був чесною, вірною тогочасному політичному режиму людиною, але водночас мав добре серце і не вредний характер.
«Толкова, розумна людина, він старався молодим допомогти і в навчанні, і підказував багато», - каже Яна Студзінська.
Зі слів голови Бердичівського осередку Спілки журналістів України, традиція провідувати померлих колег-журналістів єдина на Житомирщині. У місті вона існує декілька років і говорить про спільну пам’ять і погляди нинішніх журналістів.
«Кажуть, що людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. І ми вважаємо, що це єдиний шлях засвідчити нам своє повагу до колег, людей, які свого часу стояли у витоків бердичівської журналістики, як про них зараз говорять, - це стара школа», - говорить голова Бердичівського осередку Спілки журналістів України Денис Заремський.
Журналісти кажуть: провідали не всіх колег, бо багато хто похований не в місті або ж досі не відомо, де саме на цвинтарі потрібна могила. Можливо через роки майбутні акули пера так само згадуватимуть і про них. Тому традицію обіцяють розвивати.
Автор: Юлія Сінєльнікова
Матеріал zhitomir.today
Просмотрено: 724 раз
