„... Я зараз у Бердичеві. Де тут заправка?”

        Діти – святе. І у кожному суспільстві вони перебувають під особливою опікою та турботою. Однак не у Бердичеві. Хоча ні. Кожен бердичівлянин безперечно любить своїх дітей і заради них ніщо не пошкодує. А чи люблять і турбуються про дітей бердичівські чиновники?
Ми всі виросли у цьому місті і безперечно знаємо його кращі сторони і проблеми. А давайте зіграємо в гру! Хто назве більше майданчиків, де можна зіграти хоча б у футбол чи баскетбол? Ну, перш за все, це асфальтові або ґрунтові шкільні спортивні майданчики та майданчики, де проводять шкільні „лінійки”, із обшарпаною огорожею, а то й взагалі уже без неї. Ще є „тирса”, „інтернат”, можливо пустирі на околиці міста. Це щодо футболу. А де ж в баскет побігати, де залишилися іще вцілілі баскетбольні щити і кільця? Було одне в другій школі, кілька років назад саморобне біля „Вічного вогню”, можливо таке ж саморобне у когось у дворі чи на вулиці. Все?.. Не густо. А те, що називають у нас „спортивним майданчиком”, виглядає як іронічна насмішка над нами, над нашим часом, але в першу чергу над збайдужілими людьми, які відповідальні за такий стан речей.
        А що ж місцева влада? Арифметика у чиновників проста. Держава частково виділяє кошти на будівництво у цьому році трьох сучасних спортивних майданчиків у Бердичеві, вартістю по сто тисяч гривень кожен. Але якщо збудувати один, мислять слуги народу, то треба буде втричі менше! Ти ба, які розумні, ще й за економію на дітях премію дадуть, як за економію, наприклад, на освітянах, але це тема для іншої розмови. Можливо ми ще повинні їм бути вдячні за те, що взагалі планують, хоч один збудувати?
І це в той час, коли випала чудова нагода на хвилі успіху національної збірної України з футболу популяризувати спорт, спробувати задіяти у нього якомога більше підростаючого покоління, відвернути юнь, що завжди перебуває на роздоріжжі, від злочинності, хуліганства, наркотиків тощо, місцеві чиновники натомість забили, даруйте, забули про дітей. Простота їх арифметики жахає своїм цинізмом.
Безумовно, у місті приділяється увага боксу, легкій атлетиці. Але, за всієї поваги, це спорт одиниць. Спортивні ж майданчики могли б стати центрами масового відпочинку і масових спортивних розваг, оскільки вони створені насамперед для командних, масових видів спорту (футбол, баскетбол тощо).
        А доти... доти у першій школі будуть вічно забиті дошками вікна першого поверху, адже, як і в дев’яності, пацанві безмежно весело чути дзенькіт розбитого скла; доти вулицями міста безперешкодно гулятимуть дітлахи із пакетами клею; доти на рекламу ТНК: „... Я зараз у Бердичеві. Де тут заправка?”, відповідатимуть: „Через кожні п’ятдесят метрів”, тому що землю під них віддати вигідніше (особливо в центрі міста), ніж збудувати на тому місці той таки ж спортивний майданчик для дітвори. Усе вирішує клята чиновницька арифметика...

        Криця

        Після Сказаного. Можливо я перебільшую, дарма галасую, і у нас усе гаразд? Якщо ні, не мовчіть шановні бердичівляни, висловіть і свій рішучий протест чиновницьким свавіллю, байдужості і цинізму. Лише від нас залежить, житимемо ми із гордістю за наше місто і наше підростаюче покоління, чи й надалі порпатимемося у лайні високих слів і пустих обіцянок!