Сталінградський фронт, листопад 1942 року.
«Вілліс» із кореспондентами „Красной звезды”, обминаючи вибоїни й воронки від бомб, повільно наближався до невеликого мосту. В тому ж напрямку йшла велика колона стомлених червоноармійців і, обминаючи її, рухалися з двадцять вантажівок, вщерть наповнені снарядами. Назустріч тягнулися довжелезні валки підвід із важкопораненими.
Раптом налетіли німецькі „юнкерси” і все перетворилося в страшне пекло. Бомби сипалися з пронизливим свистом і вибухали на дорозі та в районі мосту, розриваючи на шматки все навколо. Декілька з них влучили в ящики зі снарядами. Лівий край мосту рознесло вщент, а правий пошкодило. Колона бійців швидко розбіглася пообіч дороги й залягла, притиснувшись до землі, але декілька ворожих винищувачів смерчем пронеслись над нею і кулеметним вогнем прострочили майже кожний метр. Особливо дісталося пораненим, які були цілком беззахисними і не змогли встати з підвід.
Коли Василь Гроссман із колегами підвелися з придорожнього кювету, вже нашвидкуруч йшла відбудова мосту. Навкруги творилося неймовірне жахіття: їдкий чорний дим повністю застелив землю, вкриту тілами вбитих бійців і трупами коней.
Невдовзі рух відновився, але на дорозі виникла „пробка”. Особливо заважала понівечена техніка. Метушня, сварки, паніка іще більше посилили безлад. Командири військових підрозділів ніяк не могли домовитися про порядок проведення переправи. Кожному хотілося якомога швидше дістатися до другого берега.
- Ще декілька хвилин і третина людей разом із транспортом полетять у холодну воду. Міст вже не витримує, – з тривогою в голосі простогнав Гроссман.
- То що ти тут зробиш? Доведеться почекати, – сказав Петро Коломойцев.
- Чекати? Ні, не будемо чекати, а якось потрібно вирішити проблему. Потрібно врятувати людей і самим дістатися до фронту. Дивись, що коїться з пораненими, яким конче потрібен госпіталь. Люди вмирають, як мухи, тіла загиблих лежать навкруги, – відпарирував Василь Семенович і, застебнувши кожушка на всі ґудзики та хвацько поправивши шапку, чітким, надто незвичним для його інтелігентної постаті, кроком підійшов до командирів, охриплих від криків. Виглядом письменник був схожий на високопоставленого кремлівського комісара. Його петлиць із двома шпалами військового звання не було видно: все сховалося під теплим коміром кожушка.
- Що тут сталося? – поважним і водночас по – комісарськи суворо-владним голосом спитав Гроссман. Одразу ж і зрозумів причини метушні: біля дороги лежали охололі тіла коменданта переправи – молодого лейтенанта та його помічників – сержанта і двох червоноармійців. Всі четверо були страшно понівечені.
Офіцери, раптово зніяковівши, опустили голови, ніби визнаючи себе винними. Не давши їм оговтатись, Гроссман різко взявся за діло.
- Слухай мою команду! – гостро й чітко пролунав його голос.
- Із чого нам почати? – зі страхом, перебиваючи один одного, питали офіцери.
- Спочатку переправте підводи з пораненими, які уціліли й вижили після нальоту, швидко перев’яжіть рани. Потім підберіть тіла полеглих і постарайтеся поховати їх. Очистіть дорогу від розбитої техніки і гужового транспорту, переправте уцілілі автомашини: їм негайно їхати до Сталінграда. Решті – стояти! – наказав „високопоставлений комісар”.
Коли остання автомашина покинула міст, Гроссман знову різко скомандував:
- А тепер – піхота! В колону по-чотири шикуйсь!
Командири швидко вишикували свої підрозділи, зайнявши, як годиться, належні їм місця попереду.
- Рівняйсь! Струнко! Кроком руш!
Пройшли й бійці. Для підняття духу письменник наказав їм співати. І задзвеніли над прохолодним, безкраїм донським степом до болю відомі мелодії:
„Расцветали яблони и груши,
Проплыли туманы над рекой.
Выходила на берег Катюша –
- На высокий берег, на крутой.”
Опустіли дорога й міст. Гроссман зняв шапку, витер спітніле чоло і повернувся до „вілліса”. Недовго протирав окуляри. Коломойцев, що до цього, немов прикипів до крісла і мовчки дивився кудись вдалечінь, нарешті озвався:
- Ну що, Васю, поїдемо?
- Давай, вперед! Нас чекають в Сталінграді.
Пронизливий вітер проймав до кісток. Із берегів Волги долинав гуркіт канонади.
Незабаром із окопів Сталінграда до редакції „Красной звезды” надійшли полум’яні гроссманівські рядки, які заполонили газетні шпальти й гнівним смерчем розійшлися по фронтах і тилах великої війни, піднімаючи на безсмертні подвиги мільйони людей.
А про хороброго „комісара з Москви” ще довго ходила слава як серед журналістів, так і в лавах воїнів діючої армії. Сам письменник довго не міг збагнути, як таке сталося.
Ріо Бердичів
Просмотрено: 779 раз
