Анжеліка Лабунська: «У заможного селянина не відбереш молоко за гривню вісімдесят»

- Якщо зовсім коротко, то двома словами: людей грабують.

 

- Чи можна зупинити цей грабунок?

- Можна і треба, звісно. Інша справа, що це не можна зробити якимось простим і швидким способом. Я розумію: доведені до відчаю люди хочуть, щоб хтось у владі – Президент чи голова уряду - змусив власників молокозаводів негайно сплачувати справедливу ціну за молоко. На жаль, цього не буде.

- Чому? Ось у мене постанова Кабінету Міністрів від 30 серпня цього року, якою встановлюється мінімально допустимий рівень закупівельної ціни на молоко у населення на рівні 2 гривень 20 копійок, без урахування ПДВ. Правда, і цю ціну не назвеш справедливою, але все ж таки це більше, ніж гривня шістдесят.

- А ви не пробували піти з цією постановою до селян? Приміром, у село Бистріївку Ружинського району? Не раджу, можуть побити. Там молоко сьогодні віддають за гривню сімдесят, про ціну дві двадцять навіть не мріють. Правда, є села, де за молоко платять більше, але це поодинокі випадки. Середня закупівельна ціна молока у населення Житомирщини складає гривню шістдесят п’ять копійок. По Україні – гривня дев’яносто п’ять.

 

У мене теж є документ. Вже після згаданої вами постанови уряду київські журналісти подали з допомогою народного депутата від БЮТу депутатський запит у Міністерство аграрної політики, чому на Львівщині продовжують платити за молоко гривню сорок – гривню шістдесят? Відповів перший заступник міністра М. Безуглий. На початку його довгого листа сказано: «В умовах ринкової економіки закупівельні ціни на тваринницьку продукцію, в тому числі і на молоко, формуються у вільному режимі, зокрема визначаються суб’єктами господарювання (покупець-продавець) самостійно (за згодою сторін)». А далі перший заступник міністра розписує, як Аграрний фонд укладає з молокопереробними підприємствами меморандуми для врегулювання ситуації в молочній галузі і про узгодження дій по формуванню прийнятної закупівельної ціни для українських селян. Такі листи-відповіді дочитувати до кінця дуже важко, хочеться його зіжмакати і викинути у вікно чи в кошик для сміття, особливо після того, як на зустрічах з виборцями у десятках сіл тільки й чуєш: допоки за молоко так мало платитимуть?

 

- Добре, зарахуємо постанову уряду від 30 серпня до тих численних обіцянок, які українська влада дає і не виконує. Питання до Вас: чи можна ухвалити таку постанову, яку будуть виконувати? Що потрібно для цього?

- Давайте спокійно розберемося. І почнемо з головного.

На селі грабують не лише тих, хто здає молоко, а всіх підряд. Хіба закупівельні ціни на м'ясо, яйця, зерно, соняшник, цукровий буряк, картоплю – справедливі? Ні. Чи дають справедливу ціну за оренду земельних паїв? Знову – ні. Чи добре платять за роботу у великих сільськогосподарських компаніях? Ще раз – ні. Грабують усіх. Це таке головне правило нашої державної сільськогосподарської політики – грабувати селянина. А якщо ж змучені бідністю люди, для яких молоко від корови – єдиний спосіб вижити, вимагають негайної справедливості за наказом, то їм демонструють такий наказ. Якраз згадана вами постанова і є відповіддю уряду на бажання людей негайно виправити ситуацію: мовляв, хочете, щоб ми наказали молокозаводам приймати молоко дорожче? Будь-ласка, ось вам наказ-постанова. Але при цьому уряд добре розуміє, що виконуватися вона не буде.

 

Наше село, наше сільське господарство в жахливому стані. Скільки років про це вже говорять! А змін на краще нема. Не міняється державна політика. Тож якщо ми хочемо, щоб не грабували, а платили чесну ціну за молоко, м'ясо, зерно, тощо – треба міняти державну політику, тобто – міняти владу. Іншого шляху раз і назавжди припинити грабунок селян і відродити українське село нема.

 

- Чому ж наша влада так погано ставиться до сільського господарства? Адже, зрештою, це потужна галузь економіки, яка може давати величезні прибутки всім: і селянам, і бізнесу, і країні?

- А бізнес вже має тут чималі прибутки. Але виключно за рахунок того, що практично задарма отримують від селян продукцію. Те ж молоко. По іншому вони не хочуть. Сільське господарство як галузь економіки потребує для розвитку великих вкладень коштів. Нашим українським олігархам, котрі звикли до швидких і величезних прибутків, не хочеться витрачати мільярди, щоб через 10 – 20 років отримати з них якихось 5 – 10 відсотків прибутку. Вони краще торгуватимуть газом, нафтою, металом, бо там можна використати ті заводи чи трубопроводи, які створені ще за радянських часів. А у сільському господарстві їх цікавить лише одне: скупити продукцію дуже дешево і продати дуже дорого на міжнародних ринках, де ціни на продовольство нині зростають швидше, ніж на нафту і газ. Приміром, зерно. Це головний продукт українського села, який можна легко і дорого продати у світі. А молоко за кордон не вивезеш. Тому єдиний для наших бізнесменів спосіб поживитися на ньому – це купити його не просто дешево, а дуже-дуже дешево, переробити на сир чи масло і продати значно дорожче чи в українських магазинах чи за кордоном. У заможного селянина не відбереш молоко за гривню вісімдесят, за таку ціну молоко віддасть лише доведений до відчаю бідняк. Ось просте пояснення, чому нинішня влада ніколи не зробить так, щоб український селянин жив заможно. Нашому уряду нема діла до селянина, він має справу лише з власниками сільськогосподарського бізнесу. Він може притиснути власників молокозаводів, щоб ті заплатили більше податків (мовляв, ви мало платите людям за молоко, то платіть більше до бюджету), але це вийде боком не цим власникам, а тому ж таки селянину, якому ще більше зменшать ціну на молоко, щоб компенсувати збільшення податків.

 

Селянин сам не встоїть проти згуртованого жадобою високих прибутків об’єднання власників молокозаводів. У них гроші, вплив на владу і суд, відсутність совісті та високооплачувані юристи, які складають договори на закупівлю молока таким чином, щоб побільше здерти з селянина, а інколи – щоб зовсім нічого не платити за молоко. А у селянина що? По суті, нічого – ні грошей, ні влади, нема навіть згуртованості, щоб разом відстоювати свої права. За таких умов він приречений безкінечно терпіти грабунок.

 

- Зміна влади і зміна державної політики – справа довга. Що селяни можуть зробити негайно, щоб їх не обманювали?

- По-перше, не така вже й довга ця справа. Якщо у Верховній Раді буде стійка більшість депутатів, котрі захочуть і зможуть змусити Президента змінити уряд, а отже економічну політику держави, то відчутні зміни на краще в українському сільському господарстві можуть настати вже за рік – два. Але, по-друге, українським селянам не варто просто терпіти й чекати, коли депутати й уряд почнуть шанувати селянську працю. Ви сказали: «обманюють». Це ще м’які слова.

 

У селі Миньківці Андрушівського району на зустрічі з виборцями мені розповіли, як у селян забирають корів. Приходить до самотньої жінки ветеринар, подивиться на корову і каже: «хвора на лейкоз, мусимо забрати». І лякає штрафом за утримання хворої тварини. Тут же приїздять люди з машиною, корову забирають, а господині виплачують «компенсацію» у розрахунку 4 гривні за кілограм живої ваги. Виходить десь півтори – дві тисячі гривень. А купити нову корову – треба вісім – десять тисяч. При цьому немає жодних документів. Ні результатів лабораторних аналізів (за які, до речі, стягують з людини 50 гривень), ні акту вилучення, ні довідки про лейкоз у корови. Люди кажуть, що потім таку вилучену корову продають в іншому районі, звісно – як здорову, за вісім – десять тисяч. Я їм вірю. Як назвати дії тих, хто, навмисно обравши беззахисну самотню жінку, забрав у неї корову і продав у чотири – п’ять разів дорожче у сусідньому районі. По-моєму, обманом не можна. Це – підлість, це – кримінальний злочин, це… Нема слів.

 

За останні півтора місяці, коли я, як кандидат у депутати, практично кожного дня зустрічаюся з виборцями, подібних історій наслухалася чимало. До моїх помічників-юристів кожного дня приходять люди і розказують те ж саме. Не заплатили за молоко, змушують підписувати договори на оренду земельних паїв за мізерну орендну плату, забрали корову – десятки, сотні випадків. Ось таке треба зупиняти негайно.

 

Людям треба гуртуватися, щоб разом захищати себе. Їм повинні допомогти місцева влада, насамперед – сільський голова. Відразу скажу, що на голів районних чи обласних держадміністрацій надії нема, вони – поставлені центральною владою і проводять на місцях центральну політику, про яку ми говорили. І, звісно, допомогти людям має народний депутат, обраний в окрузі. Насамперед, треба допомогти селянам у знанні ними своїх прав, навчити їх захищати себе перед чиновником, у суді. Зараз у виборчому окрузі № 63 – а це Бердичівський, Андрущівський, Попільнянський та Ружинський райони – працюють мої помічники-юристи, котрі зупинили вже не один обман селян. Вони пояснюють людям їх права, допомагають правильно скласти договір, скаргу чи звернення. Зрозуміло, безкоштовно. Брати за допомогу гроші я не хочу і не буду. Відразу скажу, що така робота не припиниться після виборів, я обіцяю: вона за будь-якого результату виборів буде продовжена, вона буде постійною.

 

Я хочу звернутися до людей: не треба відчаю, не варто опускати руки. Треба боротися, краще – гуртом. Правда за вами, а отже ми обов’язково доб’ємося, щоб наші законні права поважали чиновники і бізнесмени.

 

Насамкінець я хочу сказати ось про що. Коли говоримо про державну підтримку сільського господарства, то треба мати на увазі обставину, про яку ми майже не згадуємо. Нормальні уряди нормальних країн підтримують своє національне сільське господарство не тому, що це якась галузь-інвалід, котра не може розвиватися без підтримки державного бюджету. Навпаки, як я вже говорила, вартість харчів у світі зростає і бізнес у сільському господарстві є прибутковим у всьому світі. Але якщо підходити до сільського господарства лише як до економічної галузі, то прибутки будуть, а от село може зникнути. Закони ринку дуже жорсткі та прості – виживає лише те, що дає прибуток у грошах. З точки зору законів ринку землю у сонячній Італії чи Іспанії вигідніше віддати під курорти та інші способи відпочинку для багатих людей з усього світу, а продовольство завозити з інших країн. Або під сільське господарство виділити якихось 5 – 10 відсотків землі, і цього вистачить, щоб прогодувати країну, бо аграрна наука і сільгосптехніка зараз у світі настільки розвинуті, що дозволяють це зробити. У Західній Європі власного продовольства достатньо, вони не потребують великого завезення харчів, приміром, з України. Але на такий шлях уряди розвинених країн не стають і ніколи не стануть. Вони платять своїм селянам величезні дотації з бюджетів, аби тільки харчі виробляли вдома, а не привозили звідкись, де їх виробництво значно дешевше. Чому? Тому що уряди цих країн розуміють: село – це виробництво харчів у другу в чергу, а в першу чергу село – хранитель національних традицій, без яких нація, народ просто зникнуть з лиця землі. Ми чомусь думаємо, що це тільки в Україні борються за існування нації, а от в Америці цього нема. Неправда! Американці платять своєму фермеру немалі гроші за кожну тонну вирощеного ним зерна, за кожний кілограм м’яса чи літр молока для того, щоб цей фермер жив, щоб не покинув свою ферму і не подався до міста. Фермер – це і є США, її коріння, її спосіб життя. Не буде фермера – не буде Америки. Так вони думають, і це правильно. Так само думають і роблять у Франції, в Німеччині, в Італії – всюди, де влада залежить від народу. За існування нації, за її майбутнє на сотні років вперед борються всюди, просто в США, приміром, це робить уряд і держава, а в Україні - групи людей, які є опозицією до української влади. У нас влада спокійно дивиться на те, що нашим молокопереробним підприємствам вже вигідніше працювати з імпортним сухим молоком, а не купляти його в українських селян. А в США влада такого ніколи не допустить.

 

Нам треба всім зрозуміти, що влада, яка не захищає українську мову і українську культуру, ніколи не буде захищати українське село. Для неї, що доля української мови, що доля українського села – однаково нецікаві. Її цікавлять лише гроші. Наша нинішня влада не розмовляє українською мовою і не живе в українському селі. Отже, нам потрібні при владі люди, нам потрібні народні депутати, які розуміють цінність української мови і цінність українського села.