Із кожною поїздкою до зони бойових дій Олександр розумів: хлопці в окопах та бліндажах – такі ж сини, люблячі татусі й чоловіки, як і він. На кожного чекають вдома, але вони боронять свою землю від ворога, аби у тилу спали спокійно. Тому цього вересня і сам поповнив ряди армійців у вже рідній чоловікові Бердичівській військовій частині. Та якби не волонтерство, запевняє: навряд чи став би тим, ким є зараз.
"Коли розпочалась військова агресія Російської Федерації проти України, я не пройшов на службу в ЗСУ. Чесно, в мене була така штука: я відкосив від армії. Це було захворювання, зроблене за гроші. Але залишатися осторонь я не міг, бо чимало знайомих, рідних пішли на фронт. Тому вирішив піти у волонтерство і допомагати хлопцям", – розповів Олександр Єрмошин, волонтер, який став солдатом.
Рідні та друзі Олександра Єрмошина поставилися до такої діяльності неоднозначно:
"Сприймали це дуже негативно, – пригадує Олександр, – Було одне питання: а воно тобі треба? Сиди дома, тебе ніхто не призиває. Є така українська ментальність: моя хата з краю. Спершу сприймали усе дуже негативно, але потім звикли".
Утім, саме волонтерство об'єднало навколо нього однодумців, а сам Олександр став координатором "Крил Фенікса" у Бердичеві.
"Познайомився у facebook із зараз уже чинним радником Президента Бірюковим, він з Майдану допомагав хлопцям, а згодом – 79 бригаді. Волонтер – це не найманий робітник, а доброволець", – розповів Олександр.
Квартири та гаражі волонтерів нерідко ставали складами, де зберігалося усе те, що люди передавали військовим, пригадує Олександр. Із часом він перестане рахувати поїздки на схід, адже кожна з них, зізнається, так чи інакше загартовувала характер. Про небезпеку екіпаж волонтерського буса думав, радше, дорогою додому. Їдучи же в АТО усі знали: хлопцям там найважче, але ті – не бояться. З-поміж усіх своїх поїздок на український фронт волонтер виокремив одну, яка й досі не дає йому спокійно жити.
"Ми приїхали в Авдіївку, на крайній наш рубіж. Привезли допомогу. А принцип роботи волонтера – привіз – сфотографуй та виклади у фейсбук. Коли виклали фото, то через день-два мені почали телефонувати мої друзі та називати сепаратистом. Казали, почитай на "Раша-тудей" про себе. Захарченко тоді саме кричав про наступ на Маріуполь. Тож під текстом статті про це були мої фото з розмитою символікою у фото шопі. Тож виходить, наче ми з ним разом на Маріуполь збиралися. Ще й досі мені це згадують друзі, називають мене товаришем Захарченка", – ділиться Олександр Єрмошин.
За час волонтерської роботи Олександр Єрмошин зненавидів абревіатуру АТО. Недотримання Мінських домовленостей, повідомлення про загибель наших воїнів, – усе це підштовхнуло чоловіка до рішучого кроку. Волонтер пішов до військкомату, де попросився до Збройних Сил. Там, пригадує чоловік, відверто здивувалися такому рішенню, адже усім добре відомі обсяги допомоги, які Олександр відвозив військовим. Але від свого той не відступив. І вже з вересня волонтер став солдатом Бердичівської військової частини. У зоні бойових дій він виконує обов’язки водія.
"Рідні не знали про мій вибір до тих пір, поки я не поставив їх перед фактом. Але вони звикли, що мене майже немає вдома. За півтора роки волонтерства я уже всього там набачився. Тому знав, куди їду. Це легше, ніж людині, яка того не знає", – розповів Олександр.
Вдома у Бердичеві на Олександра, як і на його брата-військового, чекає любляча мама. До війни звичайний таксист зараз став гідним захисником Батьківщини. Дружина та маленький син нині військового знають: їхній тато – справжній чоловік.
"Він чоловік цієї країни, тому повинен піти і служити, захищати свою землю. Інакше б мені було соромно за нього. Це мій самий любимий чоловік на світі, єдиний, кого я люблю, буду любити і ніколи не перестану любити. Це батько мого сина, хазяїн моєї сім'ї, дому. Головний чоловік у житті, другого нема, не було і не буде", – розповіла нам дружина волонтера-військового Марина Єрмошина.
Ще під час волонтерства у постійних роз’їздах Олександр найбільше, зізнається, сумував за родиною. Те саме відчуває і тепер, коли став військовим. У ті моменти, коли вдається поспілкуватися із ними телефоном, неабияк радий почути синочка. А той, у свою чергу, грає подарованими татом солдатиками та іграшковою військовою технікою і, не зважаючи на свій 5-річний вік, розуміється на військовій амуніції.
Олександр Єрмошин каже: "Як був волонтером, постійно був у роз’їздах. Приїхали, загрузилися, поїхали. Дитини практично не бачив, з дому син не хотів відпускати. От нещодавно телефонував додому, а він мене і питає, чи я багато сепарів вбив".
"Тато у нас воїн, захищає Україну, – доповнює Марина Єрмошина, дружина волонтера-військового, – З перших днів він бігав серед касок, бронежилетів, біноклів. Для нього це звично".
Із власного досвіду бердичівлянин Олександр Єрмошин переконує: перебувати на сході України військовим непросто. Але про те, що в армії буде легко і з усіма зручностями, мова ніколи і не йшлася. Тому, переконує, йому це під силу.
"Я не буду перехвалювати нашу державу, – каже, – багато вона не робить того, що має робити. Але це все з часом. Треба поміняти приблизно 90 % влади. Та уже легше, навіть у порівнянні з минулим роком. Є такий вираз: солдат повинен стійко переносити усі тяготи та обмеження у військовій службі. Це нелегко. Але від цього ще ніхто не вмер".
Детальніше дивіться у відео: https://www.youtube.com/watch?v=dTiRQTSfLrQ
Автор: Юлія Сінєльнікова
Матеріал сайту: http://zhitomir.today/
Просмотрено: 1008 раз
