Двічі вижив серед розстріляних

В минулих номерах газети, і навіть в цьому номері, ми розповідали про історію будинків і споруд, які могли б багато розповісти, якби могли говорити. А в цій публікації постараємось розповісти історію людини, яка пережила в своєму житті тяжкі випробування, двічі, а то й більше, дивилась смерті в очі, а сьогодні пише книгу спогадів про своє буремне життя.

Порадив зустрітись з цією людиною і взяти інтерв’ю постійний читач нашої газети. І ось яку дивну історію пощастило дізнатись:

Петро Дмитрович Іванов народився в селі Шпиченці нині Ружинського району Житомирської області, але незабаром попав у Дмитрівський інтернат (який досі знаходиться в селищі Гришківці Бердичівського району). Під час війни інтернат евакуювати не встигли, а в 1942 році гітлерівці всіх дітей з інтернату забрали і розстріляли. Маленького Петю і ще сімох дітей якимось чудом перекладачці вдалось врятувати від смерті. Вони попали в Одесу, переховувались в катакомбах, дожидаючись звільнення.

Після війни попав уже до Любарського дитбудинку, де й навчався з 1947 по 1953 роки. Але море, яке побачив в Одесі, тепер манило хлопчака з неймовірною силою. В 1953 році Петро став курсантом Нахімовського військового училища. Після першого курсу, на канікулах поїхав відвідати друзів в дитбудинку. Аж раптом в училищі оголошують тривожний збір (міжнародна обстановка в ті роки була напруженою, а нахімовці були хоча й малими, але справжніми військовими), і Петро Іванов не встигає добратись вчасно до Одеси.

Після відрахування з училища навчався в Бердичівському ремесленному училищі (нині ПТУ №4), де його знайшли друзі з Дмитрівського інтернату. І лише тепер хлопець дізнався звідки він родом ( з села Мала П’ятигірка, що поблизу Червоного), і що в нього ще є рідні старші брат і сестра. Закінчив училище, в якому був комсоргом групи, і отримав комсомольську путівку – на Цілину.

В Мендикаринській автобазі Кустанайської області меткого українця теж обрали комсоргом, а незабаром призвали до лав Радянської армії.

Дізнавшись, що хлопець навчався в Нахімовському училищі, його відправили в «учебку» до Москви, а після шести місяців навчання, на Кавказ. І тут Іванов попав в справжнісінький розвідницький бойовик. Він, та його однополчани неодноразово виїжджали до Ірану. Як офіційно, у складі охорони дипломатичної та військових місій, так і неофіційно, виконуючи небезпечні завдання.

На початку 1959 року він у складі команди з дев’яти чоловік відправився на таємну операцію. В цивільному, між пасажирів поїзда, їхали з Грозного до Ірану. Колія була одна, потяги ходили дуже повільно. За інструкцією, мали доставити важливі документи до Тегерану.

(Шукаючи в Інтернеті якесь підтвердження розповіді ветерана ось на що натрапив:

29 января с. г.(1959)в Тегеране по приглашению иранского правительства находилась советская правительственная делегация, которая вела переговоры с шахом Ирана и иранским правительством о заключении договора о дружбе и ненападении между Советским Союзом и Ираном, проект которого был предложен иранским правительством.

Однако, когда советская делегация заявила о том, что Советское правительство принимает полностью предложенный правительством Ирана проект договора, иранское правительство отказалось от своего первоначального проекта упомянутого договора и стало всячески затягивать переговоры…)

«Лише згодом я зрозумів, що наша команда була відволікаючим маневром, а справжні цінні документи передали іншим шляхом, - розповідає Петро Дмитрович, - на одній із станцій нас схватили, і в короткій сутичці перестріляли. З дев’яти семеро загинули на місці, а мені куля пройшла через череп…»

Скоріше всього, це були такі ж переодягнені американські розвідники. Пораненого сержанта Іванова відправили в госпіталь у …Владивосток. Тоді ж вперше взяли «підписку» про нерозголошення військової таємниці на 30 років.

Після лікування направили нашого героя в Алтайський край, в райцентр Краснощокіно, і посаду відразу дали немаленьку – третій секретар райкому партії (з ідеологічної роботи). Тоді саме Хрущов хотів «обігнати» Америку по всьому: і по ракетах, і по кукурудзі, і по молоку, і по м’ясу. Виконуючи партійні «разнарядки» взялись тоді вирізати по колгоспам продуктивних корів. Зазіхали навіть на особисту худобу. А в Казахстані тоді жило багато висланих ще в тридцяті роки українців та німців. Вони були трудолюбиві та мали в особистих господарствах по три і по п’ять корів. А один директор дослідного радгоспу, який мав породистих племінних корів відмовився їх різати на м’ясо.

«Мене, у складі партійної комісії, направили «розібратись» з непокірним директором, а я підтримав його», - перше хвилювання в Петра Дмитровича пройшло, і він з радістю продовжив свою неймовірну історію.

«Директора радгоспу одразу забрали в СІЗО, а мене викликали в Барнаул (столицю Алтайського краю). А тоді Алтайський край і Казахстан «куріровав» особисто Леонід Ілліч Брежнєв. Саме він і захотів подивитись на «строптивого» секретаря райкому, який не виконує партійні вказівки. А я взяв, та й викинув на стіл партійний квиток…

На другий день мене забрали в СІЗО, а ще через кілька днів вже був в Норільську, де тримали особливо небезпечних політичних злочинців. Директору радгоспу «дали» 17 років, а мене після 6 місяців слідства відпустили. Звання старшого лейтенанта зняли, і повторно взяли підписку про нерозголошення.

Поїхав тоді я у сусідній район, де знайомий директор взяв мене механіком АТС працювати, на комутаторі сидіти. Проробив недовго – до першої ж перевірки. Комісія як дізналась хто я такий, вліпила догану директору, що він таким ненадійним людям довіряє передавати «урядові телеграми», а мене кишнула звідти.

Став думати тоді, куди ж податись. Звернувся до Кунаєва, з яким був знайомий ще по роботі на автобазі до армії, і який тепер був секретарем ЦК Казахстану. Але Кунаєв нічим не порадував, каже: «Тут тебе на роботу ніде не візьмуть, шукай інші місця…»

Поїхав в Челябінськ, на трубопрокатному заводі влаштувався слюсарем, заробив грошей на дорогу, і поїхав на Батьківщину, на Україну. Тут, в Каменях (село поблизу Малої П’ятигірки), в 1969 році я і зупинився.»

Я вже закрив записник, хотів дякувати за цікаву розповідь, але через кілька хвилин довелось відкривати знову, і писати не менш цікаві факти з життя Петра Дмитровича Іванова.