Кажуть, головні риси, які характерні для всіх довгожителів, – це оптимізм і доброта. Він усміхнений та привітний, спокійний і врівноважений, від нього йдуть відкритість та особлива теплота. Поспілкувавшись із Миколою Даниловичем Старухіним, який, проводжаючи рік старий, у
103-й раз зустрів день свого народження, диву даєшся: як ця людина витримала жорстокі випробування долі, вистояла і не втратила доброти серця та здатності до співчуття.
У кожного в житті є те, що назавжди залишається в пам’яті: радісні і сумні сторінки, розрада та печаль, успіхи й турботи, зустрічі і розставання – без них життя втратило б свою цілісність...
Його життя – то низка випробувань…
А народився Микола, син Данила та Галини Старухіних, 28-го грудня 1912-го року на Кіровоградчині, у с. Підлісному Олександрівського району. У 1917-му його батька забрали в армію, звідки чоловік не повернувся, рідні отримали сумну звістку про його кончину. Микола Старухін із болем згадує часи створення перших СОЗів – так званих товариств спільної обробки землі, провісників колгоспів: «Людей гнали на роботу, вони страждали, худоба помирала. У 1933-му був гарний урожай пшениці, так його зібрали і вивезли за кордон. Я був напівголодний, заробив 300 трудоднів, мені дали 180 кілограмів зерна, борошна, крупи на проживання, а згодом і це забрали. Моя хвора мама лежала і плакала... А я збирав жменьками зерно на полі і варив упереміш із травою, кропиву не можна було знайти: всю повиривали з корінням. І від тієї їжі ставало ще гірше. Я був – шкіра ті кістки, брат Митя лежав на печі, весь час спав, а мама вмирала з голоду…» Вони пішли з життя один за одним, і нині зі сльозами на очах Микола Данилович розповідає, як у 1933-му році ховав свою маму... Щоб якось вижити, він працював біля причепа до трактора, потім добрі люди порадили спробувати пошукати якусь їжу у порожніх вагонах на станції. Пройшовши шість кілометрів, він так і зробив і роздобув майже відро пшениці. Тоді йому дуже допомогло одне тамтешнє подружжя, Микола нагадав їм власного сина Василя, і його зустріли, як рідного… Повернувшись додому, тиждень варив зерно і вижив… А згодом юнака відправили на курси трактористів, із 1934-го року він пішов до армії. Коли рядовому Старухіну запропонували в штабі полку перейти на наднормову службу, він попросився на свою малу батьківщину – Кіровоградщину. І незабаром став старшиною батареї в навчальному артилерійському дивізіоні, де користувався великим авторитетом. І щоразу згадував жінку й чоловіка з залізничної станції, котрі свого часу допомогли врятуватися від голоду. Попри суворість реалій, знайшов їх і віддячив за доброту, підтримавши грошима та їжею. Важкі випробування не озлобили його душу, не очерствили серця, а, навпаки, навчили ділитися останнім… Через деякий час їх підрозділ перевели в Житомир, почалася Друга світова війна. Зима 1939-го року була надзвичайно холодною, і на тактичних навчаннях Микола Старухін відморозив ноги. Його прооперували, підлікували, а згодом звільнили – через хворобу дали інвалідну групу. Під час війни працював помічником завскладом військової частини на аеродромі неподалік Кіровограду, потім доля закинула його в Казахстан, далі – у Челябинську область. Не маючи можливості повернутися відразу на рідну Україну, оскільки там уже вирувала війна, він, отримавши офіцерське звання, працював в органах внутрішніх справ. З Магнітогорська чоловіка перевели у Вінницю, згодом – у Козятин – на залізницю, а невдовзі – в Бердичів. Тут отримав квартиру, в якій проживає з 1948-го року. У Бердичеві не цурався ніякої роботи: був агентом довідкового бюро вокзалу, оператором котельні, вагарем на станції та черговим по вокзалу – з цієї посади пішов на заслужений відпочинок.
Щасливі миті – праця і родина…
Пам’ять у Миколи Старухіна – ще та, можна по-доброму позадрити, з якими подробицями він розповідає про події своєї трудової біографії, згадуючи назви різних населених пунктів й імена співробітників. У 1946-му на станції Чуднів-Волинський зустрів свою майбутню дружину Євгенію, яка працювала бухгалтером. Разом виховали й поставили на ноги трьох дітей: сина Анатолія та дочок Ніну й Нелю – гордість та відраду, надію і втіху, раділи їх успіхам та досягненням. Але навіть у мирний час доля не завжди посміхалася Миколі Даниловичу: були і сумні дні – болісні втрати близьких… Тринадцять років тому померла дружина Галина. Проте, не зважаючи на труднощі та переживання, він залишився відкритою, щирою й працелюбною людиною. Як розповіла колишній заступник начальника станції, голова ради ветеранів ст. м. Бердичів Олександра ОнуфріївнаТихончук, Миколу Даниловича Старухіна і досі згадують як добросовісного трудівника, пам’ятають його ветерани Бердичева й Козятина: «Півжиття віддав залізничній галузі, добрий і одночасно вимогливий, справжній трудівник».
Робота для нього була завжди важливою справою, чи то зайнятість на залізниці, чи то справи по господарству вдома. Кури та домашня худоба, а ще ділянка землі вимагали уваги і догляду. Пару років тому цієї зимової пори ветерана можна було побачити біля одноповерхового восьмиквартирного житлового будинку на вулиці Шелушкова з лопатою в руці. Ще тоді міг відгрібати сніг, прокладаючи доріжку до ганку квартири. Влітку косив траву навколо будинку, прибирав на подвір’ї та лагодив огорожу. І продовжував читати книжки й газети, поки не стали підводити очі…
У 2012-му свій 100-річний ювілей він зустрів в актовій залі залізничної станції, на свято завітали гості з Бердичева, Козятина та Києва: співробітники, ветерани-залізничники, з якими працював пліч-о-пліч, улюблені онуки, друзі й кореспонденти. А незабаром із нагоди знаменної події під час урочистої церемонії у міському Палаці культури ім. О. Шабельника отримав відзнаку року «Слава Бердичева», яку береже і тримає на почесному місці.
З сусідами, вважає Микола Данилович, йому пощастило. Залізничник Степан Онуфрійович Рудий знає старенького десятки років: прибіжить, провідає, поцікавиться здоров’ям, закапає ліки у хворі очі… «У нас давняя дружба, –розповів він, – Живемо в одному будинку довгий час. Микола Данилович тримається, влітку на клумбі порається. Зовсім недавно ще дрова рубав…» Заходять до 103-річного ветерана і сусідка Міла Абдулаєва, вчителька етики ЗОК № 14 Лариса Лугіна і голова та секретар ветеранської організації станції м. Бердичів Олександра Тихончук і Світлана Романюк.
Микола Данилович вдячний ветеранам-залізничникам, соціальним працівникам та сусідам, які не забувають про нього, оточують увагою, підтримують добрими словами та справами. Допомагають і онучки Ольга та Олена, які навідуються щотижня. Дідусь радіє кожному, хто приходить у його дім, любить поспілкуватися, йому є про що розповісти і що згадати…
Ми сиділи з ним у затишній теплій квартирі і потихеньку вели розмову про те, про се:
– Скажіть, чи були у вашому роду інші довгожителі?
– Це мій дідусь, мамин тато, він дожив до 97-и років…
– Є якийсь секрет довголіття?
– Ніяких особливих рецептів не маю, головне – жити, працювати, поважати одне одного і любити своїх рідних.
Його непростий шлях – приклад життєвої стійкості і любові до рідної землі. В газеті «Рабочее слово» два роки тому ветерана заслужено назвали «старійшиною,легендою залізниці, … велетом Південно-Західної магістралі». Сьогодні традиційна фраза «дожити до ста років» для Миколи Старухіна вже не актуальна. Бажаємо Вам, шановний бердичівлянине, щастя, миру, здоров’я та всього доброго і світлого в житті.
Автор: Вікторія Кучерява
Матеріал сайту: http://berdpo.info/