Бердичівлянин Павло Сухоставський, якому вже виповнилося 98, розповідає про своє життя згадуючи кожну дрібницю. А розказати є про що, адже він – військовий лікар, який врятував не одне життя. Народився чоловік 1919 року у селі Целуйково Луганської області. З дитинства захоплювався моделюванням планерів.
“Я дуже хотів будувати кораблі, хотів бути інженером. Здавав екзамени у 9 класі, але мандатна комісія мене не допустила, бо я був маленького зросту”.
Стати лікарем вирішив тоді, коли знайомий хірург вилікував хлопця від малярії. Павло Антонович вступив до медінституту у Ростові-на-Дону. В 1941-му був призваний до армії, звідки його направили до Москви як слухача військового факультету медінституту. На той момент німці вже були поблизу міста. Тому вивчати хірургію, травматологію та внутрішні інфекції продовжив в Омську.
“До 1 січня 42-го року в Омську можна було купити все. Стипендії ми отримували хороші, 600 рублів. Ми ходили купувати, ковбасу, оселедець, булки. А з 1 січня 1942 року все це припинилось”, – розповідає пан Павло.
Він отримав звання військового лікаря ІІІ рангу. Справжня армійська служба Павла почалась на Північно-Західному фронті, де він приймав поранених у фронтовому госпіталі прямо з поля бою. Саме там одного разу він дивом лишився живий.
“Наїхали на фугас, на міну, закриту у землі. Машину підірвало. Лікар, медсестра, санітар, водій загинули. Один я лишився”, –продовжує він.
З дружиною Галиною Павло Сухоставський познайомився ще у школі. Коли чоловік був в армії, подружжя листувалось, вони підтримували один одного. У 1940 році в них народився син Сергій, у 1946 – другий син Олексій. Після війни чоловік 5 років служив в гарнізонному госпіталі радянських військ у Німеччині. Увесь цей час він не бачив родину. У Бердичів його перевели лікарем-спеціалістом в аеродромний батальйон. Згодом тут чоловік став начмедом у військовому шпиталі, де пропрацював 35 років. Нині у нього двоє синів, шестеро онуків, восьмеро правнуків та одна праправнучка.
І на сьогодні Павло Сухоставський є членом ради ветеранів міста Бердичева. Але на 30-річний її ювілей не завітав через стан здоров'я. Завдяки йому у Бердичеві з'явилась одна з перших ветеранських організацій при військовому госпіталі. Згодом їх створювали на підприємствах, при різних закладах. Лише у Бердичеві таких було 104. У 1987 році їх об'єднали в одну. З тих пір, розповідає її нинішній очільник Сергій Железняк, основними завданнями цієї організації стали боротьба за соціальні права ветеранів та виховання молоді в дусі патріотизму до Батьківщини.
Наразі в організації нараховується 6 тисяч 568 людей. З них ветеранів різних воєн – 203, а учасників бойових дій 214. Багатьом із них вже давно за 80.
“Вони прямо говорять: нам нічого не треба, дякуємо за те, що ви пам’ятаєте нас. Плачуть звичайно, але це від щастя, що вони зробили щось корисне і люди це знають”, – розповідає Сергій Железняк.
Нині, розповідає Сергій Железняк, це краща ветеранська організація Житомирської області. Це, каже, завдяки підтримці міста. Серед ветеранів є ті, хто цього року зустрічатиме своє століття. Секрету довголіття особливого не мають. Головне, переконують, не зловживати благами та любити свою справу. А ще – сподіватися на краще з вірою у Бога.
Матеріал сайту: http://zhitomir.today
Просмотрено: 456 раз
