Останній раз вони бачили одне одного 15 років тому – на зустрічі з нагоди 25-річчя закінчення рідної 3-ї школи. Виходить, що з того дня, як попрощалися із нею, пройшло – важко навіть уявити – рівно 40 років! Той, хто брав ініціативу у свої руки тоді, взяв її і нині: збирати усіх друзів до купи прийнялася староста і комсорг класу Тамара Чернова. Начальнику відділу кадрів Бердичівської швейної фабрики якостей організатора не займати: разом із подругою пані Тамара почала збирати інформацію про місцеперебування кожного.
Тамара Чернова, випускниця ЗОШ № 3 1972-го року: «Ходила по родителям, спрашивала, где кто находится. Если родителей нет в живых, спрашивала у соседей. Брала номера телефонов, адреса, звонила, писала. Кто смог – подъехал. Обещали вот еще из Минска приехать, из Ростова- на-Дону, с Ижевска. Но, видать, не получилось…»
А ось випускників і побільшало: то їхній Юрко, а нині столичний фахівець з екстремального водіння Юрій Сміхульський привіз із собою цілу компанію колишніх однокашників. Дівчата – такі самі чарівні й неповторні, хлопці – помітно посоліднішали, за кілька секунд робить висновок пан Юрій.
Юрій Сміхульський, випускник ЗОШ № 3 1972-го року: «Хоть и прошло 40 лет с окончания школы, но все воспоминания находятся здесь, в сердце… Каждый год, приезжая к родителям, я стараюсь проехаться по знакомым улицам , по школьному двору, зайти в здание школы. Это что-то близкое, семейное…»
Їм і нині є що згадати: неприємні моменти, яких, напевне, вистачає у будь-який час, чомусь не надто збереглися у пам’яті. А от те, як усім класом дружно чкурнули на кладовище, бо, бачите, вчитель не надто прийшовся до душі, пам’ятають, як сьогодні. Вони і про те, як втекли до дому однієї з учениць і там, під ліжками, ховалися від її батьків, розповіли б, та вчасно згадують про те, що відеокамера пише не лише картинку, а й звук. І як це, питається, буде виглядати, якщо у місті дізнаються, що працівник управління юстиції чи бухгалтер великого заводу – шановані люди – займалися таким «неподобством»? А ще з них повиростали бізнесмени, інженери, електрики, продавці і навіть полковник податкової міліції.
Іслана Ярошенко, випускниця ЗОШ № 3 1972-го року: «По окончании школы я поступила в Московский технологический техникум, позже работала на кожевенном предприятии. В 90-е, когда все распадалось, пришлось уйти в бизнес, стала предпринимателем. Сейчас уже на заслуженном отдыхе, но продолжаю вести бизнес. У меня двое детей, трое внуков, муж хороший. Жизнью я довольна.»
Виростали у Бердичеві – свою другу і тепер основну домівку мають, хто на малій Батьківщині, хто у Вінниці, хто у Києві, а хто і закордоном. Та де б ти не був, впевнені, головне залишатися людиною і пам’ятати про корені.
Тамара Чернова, випускниця ЗОШ № 3 1972-го року: «Сейчас, когда мы встречаемся, никогда мимо друг друга не проходим. Поздороваемся, остановимся, поговорим… Школьные годы ведь больше остаются в памяти, чем институтские. Другой раз берешь фото, смотришь…. Некоторых уже нет на этом свете. У нас в классе ведь девиз был «Один за всех и все за одного!»»
Ця кімната, яку охороняють пильні погляди Декарта, Архімеда, Евкліда – кабінет математики – став їхнім рідним класом. Тут вони ставали дорослими, тут починали розуміти речі, до того невідомі. Школа дала їм ґрунтовні знання, кажуть в один голос випускники, і, якщо вони досягли чогось у цьому житті, то це, у значній мірі, відбулося завдяки науці, яку отримали у цих стінах.
А ось і рідний музей історії… Тутешні фотографії дарують миттєвості зустрічі із прекрасним минулим. На них зображені учні і ті, хто дарував не лише знання, а й свої серця – педагоги. Нині в живих із тих, хто вчив випускників 72-го року залишилося лише двоє, та хіба ж решту вони забудуть?
Юрій Сміхульський, випускник ЗОШ № 3 1972-го року: «Из преподавателей хочется вспомнить особенно двоих: Наума Исааковича – нашего классного руководителя до 8-го класса, преподавателя русского языка и литературы. Изумительный был человек, царствие ему небесное. Ну и Юлия Назаровна – наш классный руководитель в старших классах. Их обоих уже нет, но то, что они преподали нам в жизни, очень пригодилось.»
Тамара Чернова, випускниця ЗОШ № 3 1972-го року: «Остались всего две учительницы, которые нас учили: учительница физики Алиса Викторовна и истории – Мария Павловна. Недавно похоронили нашу классную маму Юлию Назаровну. Дорогой, золотой наш человек был… Многому нас научила. М приходили к ней домой и она принимала нас, как родных. Очень жаль, что она ушла…»
Тисячі людей мріють ось про таку зустріч і тисячі мрій так і не втілюються у реальність… Перипетії життя – непростого і люблячого загадувати загадки – заважають взяти квитка на літак чи потяг і завітати до Країни дитинства. У тих, кому вдалося поблукати її рідними до щему стежинами, є один простий рецепт.
Іслана Ярошенко, випускниця ЗОШ № 3 1972-го року: «Нужно все бросить, потому что жизнь уходит в век короткий. Нужно приезжать, встречаться, созваниваться. Оставить все, потому что эти проблемы никогда не пройдут. Надо все оставить, забыть и встретиться друг с другом.»
А поки що вони тут! Так, актова зала нині видається значно меншою, чим колись, так, вони посивіли і здоров’я вже іноді підводить, так, вже завтра кожен порине у справи, далекі від цього закладу, але ж саме у ньому вони прожили 10 прекрасних, ні з чим не зрівняних, років! А значить ці стіни назавжди будуть просочені любов’ю їхніх сердець.
Юрій Сміхульський, випускник ЗОШ № 3 1972-го року: «Огромное спасибо этой школе: когда-то она казалась нам очень большой, а сейчас мы приезжаем, а она такая маленькая… Но она родная, она наша. И другой уже не будет.»
Автор: Олександр Єжель
Камера: Віталій Сінєльніков
ТРК ВІК
Просмотрено: 615 раз
