Привіт, Донбас!

Вечірній Донецьк здавався не дуже й багатолюдним. На дорогах небагато автомобілів, на тротуарах небагато людей. Але це було 28 червня – за день після останнього футбольного матчу на «Донбас-Арені» та посеред довгих вихідних, приурочених Дню Конституції. Саме цим пояснили наші донецькі друзі таку малолюдність. 

Після тривалих частувань компанія наша розділилась. Молодь поїхала милуватись нічним центром столиці Донбасу, а я пішов оглядати квартиру, яку ми зняли на ніч, бо в друзів саме розпочався ремонт. Квартира була в центрі, але поблизу великого будівництва. Як пояснив власник житла, це на місці колишнього комунального готелю «Дружба» син Януковича будує житлово-офісний комплекс. Втомлені після дороги, ми не звертали уваги, що майже всю ніч на будівництві працювала техніка і йшли роботи. 

 

А вранці виглянув у вікно і побачив незвичайну картину. Напевно, нічна зміна працівників вже покинула будівництво і до справи взялась наступна. Але яке ж було здивування, коли я побачив цю «зміну». На майданчику вишикувалось з десяток чорних-чорнющих негрів з жовтими касками на головах, у футболках, спортивних штанях та в грубезних гумових чоботах на ногах. Кожен з лопатою в руках уважно дивився, як український бригадир (в шортах і капцях, бо спека була вже зранку), на мигах їм показував, що брати лопатою і куди кидати. 

 

Напевно, син Януковича знайшов нове надійне джерело постачання рабів на свої будівлі. Це раніше їх потрібно було везти з Африки, тепер вони їдуть самі. Але на шляху до Європи, їх зустрічає українська міграційна служба, і… Ну дійсно, не пропадати ж «добру». Їх все одно кормлять за рахунок держави, тож нехай попрацюють трохи на цю державу. Вірніше, на дітей її керманичів.

 

Але про такі невеличкі «нюанси» ми майже забули після того, як пішли оглядати центральну частину Донецька вдень. Площу перед будівлею міськвиконкому прикрашають чудові фонтани, поруч стоїть точна копія московської «цар-пушки», а для «простих» відвідувачів мерії передбачено окремий вхід. А ще краще виглядає тилова частина адміністративної будівлі. Адже тут, у невеликому скверику розмістився казковий парк кованих фігур. Напевно, гості «Євро-2012» так само, як і ми, залюбки фотографувались поруч з цими витворами сучасного мистецтва.

 

Скрізь встановлені зручні показники, за допомогою яких заблудитись майже неможливо. На шляху від центру до стадіону, біля торгового центру в ряд вишикувалось чи не три десятки банкоматів більшості банків. Знову ж, туристам було тут зручно, адже більшість «українських» банків вже далеко не українські, а французькі, австрійські та італійські.

 

Ну і нарешті, ми побачили у всій красі перлину Донецька – стадіон «Донбас-Арену». Щоправда, цього дня численні робітники розбирали конструкції фан-зон та знімали з будівлі яскраву футбольну рекламу, але відчути дух чемпіонату Європи все ж можна було. 

 

Донецькі друзі розповіли, що перед початком будівництва стадіону, пенсіонери влаштовували страйки і пікети, виступаючи проти реконструкції комсомольського парку, який вони садили ще після війни. Але згодом той парк став звичайними хащами, яких ще трохи залишилось поблизу дитячої залізниці. А більшість території сьогодні нітрохи не схожа на радянське паркове «мистецтво», а на ландшафтні місця відпочинку більшості цивілізованих країн.

 

Прогулялись ми й по іншому центральному парку Донецька – ім. Щербакова. Тут теж сучасно, гарно та більш-менш доступно, хоча краєвиди з вершини «чортового колеса» не дуже надихають. Друзі сказали, що останніми роками не тільки центральні магістралі міста прикрасились новим асфальтом, але й багато периферійних вулиць також. В парку звернули увагу на рекламний плакат, який сповіщав про молодіжне свято: «Ніч індустріальної культури», але ми після обіду вже планували їхати далі на схід. І ось, саме там знову зустрілись з «індустріальною культурою».

 

Дорогою на півгодини заїхали до Алчевська. Колись тут жила моя бабуся, і в дитинстві ми чи не щороку приїздили до неї. Тоді здавались такими високими терикони, зеленими – затишні вулички, величними – будинки «сталінської» архітектури, димлячими – височезні труби металургійного заводу… Напевно, дитячі відчуття змінюються, бо сьогодні дивишся на все іншими очима. Тролейбусна лінія до сусіднього Перевальську розібрана, тротуар на бабусиній вуличці заріс бур’янами, штукатурка з будівель центрального проспекту пообсипалася, і навіть труби не диміли цього дня. Купив у кіоску газету «РІО-Алчевськ» – та й поїхали далі.

 

Приїхали вже під вечір суботи в центр Луганська – тиша і спокій. Навпроти міськвиконкому височіє пам’ятник маршалу Ворошилову (на честь якого Луганськ двічі перейменовували), і біля адмін. будівлі стоїть ще один пам’ятник Ливарнику і гарматі. Поруч з міськрадою ми сфотографувались біля величної будівлі Палацу культури шахтарського тресту, всі двері якого були теж зачинені. Але за вікном побачили невеличку афішку, що теж рекламувала «Ніч індустріальної культури», яка в Луганську називалась фестивалем «Вторая смена». 

 

Суть цієї акції, як ми зрозуміли, в тому, щоб наблизити культуру та мистецтво до підлітків та молоді, які не полюбляють і не вміють ходити вранці по галереям, а ось ввечері тинятись вулицями – так. Саме для них в різних куточках міста цього вечора були заплановані різні культурні заходи. Але нашу увагу привернув не культурний, а скоріше технічний захід – відкрита екскурсія по авіамузею під відкритим небом. Отже, субота, дев’ятнадцята година вечора, в навігатор «забиваємо» адресу авіаремонтного заводу, біля якого розташований музей – і в путь. 

 

Поки дозаправились, знайшли цей завод (тут навіть і навігатор не допоміг, бо колись закритий військовий завод займав квадратні кілометри території, а адресу мав лише одну), вже й почало темніти. Але це лише підсилило емоції і відчуття. Виявляється, що на вечірню екскурсію до авіамузею приїхало всього два мікроавтобуси туристів від організаторів акції і наша сім’я, яка випадково опинилась цього вечора за тисячу кілометрів від дому. Вислухавши змістовну екскурсію від колишніх військових льотчиків та перефотографувавшись біля всіх літаків, вертольотів і навіть з раритетною автотехнікою, що знаходилась в павільйоні, ми щасливі і задоволені майже вночі вирушили до наступної точки нашого маршруту – Краснодону.

 

Тітка, яку ми заздалегідь попередили про приїзд, ледве дочекалась пізньої ночі своїх гостей. Наступного дня вона влаштувала нам невеличку екскурсію містом. Оскільки в радянські часи Краснодон асоціювався, в першу чергу, з героями-молодогвардійцями, тому й екскурсія наша пройшла по місцях їх колишньої слави. Ось пам’ятник над шурфом шахти №5, в яку заживо були скинуті підпільники. Поруч височіє терикон, з якого відкривається чудова панорама міста, а в гарну погоду, можливо, вже й видно російську територію, до якої звідси трохи більше 20 кілометрів. Ось пам’ятник молодогвардійцям в центрі міста, який колись був розтиражований мільйонами значків та інших радянських агітаційних зображень. Ось музей молодогвардійцям, нова будівля якого була збудована у вісімдесятих роках минулого століття, а сьогодні закрита на ремонт. І не просто закрита, а дійсно активно реконструюється. Так, недільного дня роботи з благоустрою прилеглої площі не припинялись ні на годину.

 

Ось на цьому наша екскурсія Донбасом практично і завершилась. Цього ж дня ми вже їхали в напряму моря і спостерігали, як на зворотній полосі збираються «пробки» довжиною з десятки кілометрів. Це всі жителі Донбасу, напевно, повертались з морського відпочинку, адже позаду було чотири вихідних дні. У нас же попереду ще було два тижні відпочинку в Криму, але це вже не так цікаво, тому і розповідати про пляжний відпочинок немає потреби.