У загальноосвітній школі №6 відбулась зустріч її колишніх учнів. Чимало десятиліть їх носило життєвим океаном, аж доки не закинуло на берег, з якого усі вони починали, - на берег дитинства. 1-го вересня 1952-го року ці сивочолі жінки та чоловіки пішли до першого класу шостої школи. З того часу пройшло уже 60 років і вони вирішили відзначити цей ювілей разом.
Розалія Хохлова, першокласниця ЗОШ №6 1952-го року: «Ми сім років вчилися разом, а потім розійшлися, хто куди. До десятого класу з наших залишилися одиниці. Багатьох однокласників я не бачила з 50-х років. А цьогоріч порахувала, що рівно 60 років тому ми переступили поріг нашої школи».
Когорта випускників, котрі прийшли на зустріч, була не чисельною, адже усім близько 70-ти років і багатьох однокласників уже нема серед живих.
Ірина Душинська, першокласниця ЗОШ №6 1952-го року: «Навіть не віриться, що нас залишилась така маленька гірстка. А було ж 30! Усі такі рідні і близькі, тому що разом росли і вчилися».
Розглядаючи дорогі серцю фото десятирічної давнини, учні шостої згадували імена кожного, з ким ділили шкільні свята і будні. Наче й не змінилися відтоді, кажуть, от тільки зморшки вкрили обличчя і сивина впала на скроні. Від животрепетних почуттів, що нахлинули, навіть чоловіки сліз не стримували.
Іван Варикаша, першокласник ЗОШ №6 1952-го року: «Люди, которые здесь присутствуют, это наши самые любимые друзья. В свой первый класс мы пошли еще в деревянной школе. Посередине класса находилась послевоенная буржуйка. Дрова мы приносили из дома».
Ірина Душинська, першокласниця ЗОШ №6 1952-го року: «Я часто тут їжджу. Раніше, коли була мама, їздила до неї. Тепер до рідного брата і сестри їжджу. І завжди дивлюсь на свою школу, показую її дітям та внукам, що я тут вчилась. Дуже хвилюючі і приємні спогади».
Їхню школу тепер уже й не впізнати, констатували випускники. Вона стала розкішною, сучасною, звичних старих корпусів немає. У рідних стінах на дорослих першокласників чекав теплий прийом. Їх привітала директор школи Людмила Патій, а учні влаштували невеличкий концерт.
У класній кімнаті гості наповну віддались спогадам свого дитинства та юності. Згадали, хто де сидів, як тремтіли коліна біля дошки і як посередині парти стояла чорнильниця. Так, чимало води утекло за 60 років!
Розалія Хохлова, першокласниця ЗОШ №6 1952-го року: «Я пам’ятаю, як мене приймали в піонери, то Ваня Варикаша позичив мені галстук, бо свого в мене не було. А білі банти і фартух – то була недосяжна мрія. У мами було четверо дітей-дівчаток, і всіх одягнути було важко. А зараз як подивишся, скільки на дітей грошей тратять».
Анатолій Шелухін, першокласник ЗОШ №6 1952-го року: «Ми були післявоєнні, тому життя було налаштоване на виживання. Ми не билися між собою і завжди усе намагались робити нормально. Поважали старших, як усі діти того періоду».
Лише згодом, коли стаєш дорослим, починаєш усвідомлювати, скільки багато місця у серці займає школа, кажуть випускники. Адже тут заклався фундамент усього майбутнього життя, з’явились друзі. Тож, говорять, людина просто не має права забувати стежку до альма-матер. Школа пам’ятає усіх і кожного, і завжди готова прийняти своїх випускників. І навіть зробити їх трохи молодшими.
Автор: Інна Покотилюк
Камера: Юрій Гавриш
Телеканал "ВІК"
Просмотрено: 731 раз
