Члени бердичівського УТОСу: «Здоровим людям слід брати з незрячих приклад оптимізму»

13-го листопада світ відзначає Міжнародний день сліпих. Це ще одна нагода повернутися обличчям до незрячих людей та їхніх щоденних проблем.

360 наших земляків із вадами зору об’єднує Бердичівська територіальна первинна організація Українського товариства сліпих. І хоча членами цього осередку стають не з власної доброї волі, тут не звикли нарікати на долю.

Ніла Філімончук, голова Бердичівської ТПО УТОС: «Це люди, які мають великий оптимізм. День сліпих – це зовсім не свято, ми хочемо нагади суспільству, щоб воно звернуло увагу на сліпих, і на те, що і сліпі потрібні суспільству».

У кожного з утосівців свій шлях до цієї організації, і для кожного з них вона стала другою домівкою, колом рідних, розуміючих людей.

Таїсія Ярощук, член Бердичівської ТПО УТОС: «Я колись працювала в ательє, шила і одного дня стала погано бачити. Мені сказали, що є таке товариство і відтоді я тут. Я знайшла другу родину, де підтримують одне одного та допомагають».

Євгенія Гудзь, член Бердичівської ТПО УТОС: «Я працювала вихователем у дитсадку, захворіла і осліпла. Мені на МСЕКу розповіли про УТОС, тут я відчула себе людиною. Мені було дуже страшно бути сліпою, я рік сиділа вдома, боялась кудись вийти. А тепер я й не звертаю уваги, що незряча».

Раїса Крачківська цілих десять років позбавлена змоги насолоджуватись барвами світу. Але жінка не опустила рук і навіть умудряється пекти пироги!

Раїса Крачківська, член Бердичівської ТПО УТОС: «Спасибі Богу, що я можу себе обслужити. Сторонні часто кажуть мені, що я напевно, щось-таки бачу. А я відповідаю: «Я – жінка, і не лінива». Я навіть пилинку на столі можу нащупати».

Члени бердичівського УТОСу поважають творчість близьких по духу поетів (теж незрячих), а ще мають у своїх лавах власних майстрів поетичного слова. Коли Лідія Доліш втратила зір, то, каже, в ній з новою силою прокинулось натхнення до віршування.

Лідія Доліш, член Бердичівської ТПО УТОС: «Буває, не сплю вночі – і до мене приходить натхнення. Одразу встаю, і пишу на планшеті під лупою, стараюсь, щоб рядки один на одного на налазив. А потім син мені вірші переписує або я сама».

Справжньою гордістю організації є її «Надія» - вокально-інструментальний ансамбль, що існує тут з 2002-го року. Весь цей час колективом керує Леокадія Розінська, інвалід 1-ої групи по зору. Головне, чим завжди керується жінка при виборі нової пісні, це «щоб на душу лягало».

Леокадія Розінська, член Бердичівської ТПО УТОС: «Буває, знайдеш пісню – нібито й хороша, але людям не подобається і все тут. Вибираю іншу. Життя навчило мене читати по Брайлю, комп’ютер так і лишився недоступним. Деякі пісні записую з радіо та передач і так поповнюю репертуар».

Леокадія Миколаївна з дитинства погано бачила, перенесла кілька операцій на очах. Але це не завадило їй здобути музичну освіту і працювати вчителькою. Проте 10 років тому жінка повністю перестала бачити.

Леокадія Розінська, член Бердичівської ТПО УТОС: «Важко було працювати слабкозорій у звичайній школі, але коли втратила зір повністю, то і ця робота стала неможливою. Я розрахувалась і перейшла в УТОС, стала справжньою активісткою».

Члени колективу «Надія» неодноразово виступали на сцені міського Палацу культури, брали участь у співочих конкурсах, виступали в Євпаторії, Дніпропетровську, Києві, Житомирі. З обласного фестивалю «Барви життя» нещодавно привезли два призових місця у номінаціях «читання» та «дует». Звісно, такими голосами, що їх мають учасниці ансамблю, важко не захопитись.

Незрячі артисти не приховують, що знаходять у творчості справжню віддушину, яка допомагає їм жити. Навіть здоровим людям, кажуть, варто брати зі сліпих приклад оптимізму. В УТОСі не згодні з поширеною думкою, нібито сліпота – це найстрашніше каліцтво. Звісно, люди з вадами зору дуже залежать від оточуючих,

Леокадія Розінська, член Бердичівської ТПО УТОС: «Але все-таки я стверджую, що сліпота – це не найстрашніша біда. Якби мені трапився чарівник і запропонував повернути моїх 10 відсотків зору, але в обмін на параліч чи глухоту, я б не погодилась. Відніміть у мене здатність рухатись або заберіть можливість чути музичні звуки, котрі тримають мене на світі, - то краще вже померти».

Автор: Інна Плесна