Нещодавно до редакції завітав відвідувач, який розповів, що в гуртожитку по вулиці Червоній мешканці довгий час жили без світла в коридорах, а сьогодні потерпають від дірявого даху та інших комунальних проблем.
Ще не забулась історія з перевірками колишніх військових гуртожитків та знайдених там порушеннях, тому на вихідних я особисто вирішив відвідати цей гуртожиток, щоб підтвердити або спростувати розповіді про «комунальне пекло» на Корніловці.
Кілька років тому будівлю під номером 18 по вулиці Червоній післявоєнної типової архітектури було майже не видно з вулиці, адже поруч з нею росли високі і крислаті осокори. Але з початком реконструкції дитячого садка «Калинонька» (яка теж тривала чимало років), дерева зрізали. А вже коли готувались до відкриття дитсадка ( а особливо, коли чекали на візит Азарова з цієї нагоди до Бердичева), то вже і травичку косили регулярно, і сміття поприбирали, тож цей відрізок головної Корніловської магістралі неначе народився заново.
В самому гуртожитку, від мешканців вдалось дізнатись, що ніякий це вже не гуртожиток, а простий багатоквартирний будинок, в якому всі квартири приватизовані. Раніше він був на балансі цукрорафінадного заводу, і тому саме бухгалтерія заводу займалась розподілом житлової площі. В результаті одним дісталось по кімнатці, іншім по дві, а найбільш спритним і по три.
І хоча всі квартири приватизовані, але проблеми з передачею всього будинку від заводу до когось, до цього часу повністю не вирішені. Саме тому і були мешканці довгий час без коридорного освітлення, бо до цього цілий рік світло було , але платити за нього ніхто не збирався, ні жителі, ні завод.
Де-факто, на сьогоднішній день будинок приєднали до сусіднього будинку номер 14 по вулиці Червоній, який має дуже схожу історію. Але там вже пішли трохи далі. і створили ОСББ. Саме керівник цього ОСББ і почав вирішувати проблеми з освітленням (гроші зібрали з жителів), встановлювати лічильники, замінювати проводку, оформляти і переоформляти все це в РЕМі.
І як це зазвичай буває, не обійшлось без суперечок. Адже, навіть сторонньому відвідувачу видно, що живуть в будинку люди зовсім різні. В одній половині коридору зроблено ремонт, стіни пофарбовані, стеля побілена, а в іншій половині – павутиння кетягами висить як на стінах,так і на стелі, яка не бачила вапна, напевно, кілька десятиліть.
Перед виборами ініціативні мешканці будинку-гуртожитку обходили всі передвиборчі штаби кандидатів в сподіванні «вициганити» в когось гроші на заміну даху (40 тисяч гривень), але нічого вони не випросили. Напевно, штаби порахували, що виборців там проживає не так багато (18 сімей), щоб можна було ризикувати такими грошами. Хоча з виду шифер на даху ще більш-менш цілий, а мешканці першого поверху навіть не знають, де саме і що протікає.
Поспілкувався я і з головою ОСББ, який проживає в сусідньому, чотирнадцятому будинку. Як сказав вище, цей будинок має схожу історію. Колись це був гуртожиток цього ж цукрорафінадного заводу, хоча і збудований значно пізніше – у вісімдесятих роках, і за новішим проектом. Так само невідомо хто вирішував питання приватизації квартир, в результаті в когось у власності опинилась квартира з туалетом і кухнею, в когось – без, а в когось – ще й колишня ленінська кімната увійшла в житлову площу.
Так само, як і в іншому будинку, тут скрізь на поверхах висять графіки чергувань з прибирання під’їздів, і більшість жителів – молоді сім’ї (напевно, діти й онуки колишніх працівників заводу). Але на відміну. від вісімнадцятого гуртожитку, тут вже пройшло кілька купівель-продажів квартир, тобто з’явились і нові мешканці.
Хоча і тут з документами будівлі не все в порядку. Завод передав лише поверхові плани будівлі, а схеми зовнішніх мереж газо-, тепло-, електро-, і водопостачання голова ОСББ так до цього часу і не отримав. А ще він заінтригував заінтригував мене фразою про те, що в них ще більш-менш нормально, а ось в гуртожитку по провулку Червоному!..
Хоч-не-хоч, а довелось вже відвідати і цей гуртожиток, щоб скласти «повну картину» з життя мешканців Корніловки. Чесно кажучи, вперше я дізнався про його існування позаминулим літом, коли робив фоторепортаж про те, що тече по струмку Грабарка (і дуже смердить). Саме біля цього гуртожитку всі нечистоти з будинків по провулку Червоному і бражка з хлібзаводу витікали з забитого колектора і перетікали до струмочка.
І ось, сьогодні я вперше зайшов до цієї будівлі. Враження таке, що повернувся на двадцять років назад. Стіни теж роками нефарбовані, кахель на підлозі по вибитий, а більшість фанерних дверей нагадали мені гуртожитки студентської молодості. А ще більшого ефекту до таких згадок додавав запах спільних кухонь, якими просякнуті не тільки кімнати і холи, а й коридори і сходи. На одному з поверхів зате збереглись розписані панно, які напевно, скоро будуть вважатись антикварними витворами мистецтва.
За «наводкою» місцевої мешканки, я знайшов кімнату, в якій проживала бабуся, яка все про все має знати. Картину, яка змалювала неформальна староста, виявилась не такою вже й безрадісною. Просто цей гуртожиток рафінадний завод відпустив «у відкрите плавання» останнім. Саме тому, процеси, які вже пройшли вище описані будинки, тут тільки розпочинаються.
Бабуся розповіла, що про їх проблеми міське керівництво знає, і в міру можливостей допомагає. Тут ще тільки проводиться інвентаризація і готується приватизація. Постійно проживає тут близько сорок п’яти сімей, хоча всього кімнат було шістдесят. Більшість, колишні працівники заводу, але є й такі, яких недавно переселили за вказівкою міськвиконкому з аварійних будинків.
А ті, хто ще років десять тому позакривав свої кімнати на замки, і повиїжджав хто куди, зараз заметушились. Адже почули і за інвентаризацію, і за майбутню приватизацію, але чи вдасться їм тепер щось тут «урвати», зараз ніхто не знає.
Обраному старості та його заступникам зараз приходиться вирішувати безліч комунальних проблем. Це й те ж саме освітлення під’їздів, і електропроводка кімнатна, яка не була розрахована на сьогоднішні потужності. Зараз в будинку взагалі немає води, і приходиться її носити з колонки, хоча каналізація більш-менш функціонує. А все тому, що підвал разом з комунікаціями постійно підтоплений. Вистачає й інших проблем, головна з яких – безгрошів‘я більшості жителів цього, одного з останніх, острівка комунального гуртового жительства в Бердичеві.
Звичайно, в рамках однієї статті не можна розповісти про всі проблеми, як і дати поради по їх вирішенню. Але радує те, що більшість мешканців описаних будинків щиро сподівається, що врешті-решт вони подолають всі проблеми, і заживуть, як люди.
РиО Бердичів
Просмотрено: 692 раз
