Публікація Анжеліки Лабунської про Леніна: просто думка чи провокація?

На сайті “Ділового Бердичева” у вівторок з’явилася публікація за підписом народного депутата України Анжеліки Лабунської. Парламентарій висловлює свою позицію щодо подальшої долі пам’ятника Леніну, який встановлений на Центральній площі Бердичева. Народний депутат вважає, що цей постамент наразі роз’єднує бердичівлян: прихильників комуністичної ідеї та патріотично налаштованого молодого покоління. Традиційно для повідомлень про думку чи діяльність обраниці повідомлення на цьому сайті закрито для коментарів.

Позиція народного депутата чітка і зрозуміла. Поруч з тим, гортаючи підшивки місцевих газет, переглядаючи відеоматеріали та публікації у інтернет-виданнях, наші журналісти так і не відшукали жодного суттєвого факту, який би свідчив, що пам’ятник

став серйозним “наріжним каменем спотикань” у Бердичеві. Не допомогла у цьому і сама Анжеліка Лабунська, у публікації якої ми так і не знайшли достатніх аргументів стосовно того, яким саме чином пам’ятник у Бердичеві роз’єднує городян.

Чи брати у розрахунок той аргумент, що більшість патріотично налаштованих городян — молоді та освічені люди і знають свою історію? Складається враження, що люди старшого покоління — не освічені та не знають своєї історії. Думка занадто спірна, адже вища освіта існувала не тільки за часів незалежності, але й у радянський період (при цьому — безкоштовна). Та й нинішню молодь історії навчали старші люди. Якось нелогічно: вчителі не знають історії, а їхні учні — зуміли стати освіченими.

До речі, серед патріотично налаштованих бердичівлян є і люди з великим життєвим досвідом: спочатку, у радянські часи навчали студентів у вишах ідеям комунізму і виганяли з аудиторії тих, хто хоч слово казав про українську ідею. А тепер ходять по різних партійних мітингах і клеймлять своїх колишніх учнів за те, що вони, такі-перетакі, не знають своєї історії, вимагають у них покаятися за ці незнання (самі, до речі, до цього часу, не покаялися). Та це підстава для іншої публікації.

Нині ж мова йде про те, наскільки бердичівській молоді заважає Ленін, який височіє над площею. Певно, що із столичної парламентської зали це краще видно, але й у Бердичеві достатньо подивитися на Центральну площу (у теплу пору) і на те, як “протестує” проти Леніна бердичівська молодь. Приходить цілими сім’ями сюди, ледь не щодня. В знак протесту молодь сидить на лавках і п’є пиво або ласує морозивом, наймолодші городяни у цей час ганяють один за одним на площі, аби дізнатися: хто з них більше ненавидить Леніна. Хто не може догнати бігом, одягає роликові ковзани чи стає на скейти. І головне: більшість сміється у знак протесту, а по його закінченні йде з площі зі щасливими обличчями, які свідчать про повне відчуття виконаного протестного обов’язку...

Не можна оминути увагою й інший момент. У своїй публікації Анжеліка Лабунська, юрист із вищою освітою та багаторічним досвідом роботи, член Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права та правосуддя наводить законодавче обгрунтування можливості знесення (чи перенесення) бердичівського Леніна. Це - Указ Президента України № 423/2009 "Про додаткові заходи щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні", в якому місцевим державним адміністраціям та Раді міністрів АРК доручено вжити в установленому порядку додаткові заходи щодо демонтажу пам'ятників і пам'ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та вчинення голодоморів і політичних репресій в Україні.

Законодавче обгрунтування дійсно вагоме. Тільки от проблема: у зазначеному Указі справді йдеться про місцеві державні адміністрації (районні, обласні), але ні слова — про місцеві органи самоврядування. Навіть студенти-першокурсники юридичних вузів усвідомлені того, що між цими двома поняттями — величезна різниця, а виконання міською радою обов’язків, не визначених для неї законодавством, це не лише вихід за межі своєї компетенції, але й відповідальність за перевищення службових обов’язків.

Навіть думки не можна допустити, що народний депутат у публікації свідомо ввела в оману бердичівлян посиланням на нормотворчий акт, який не стосується міської ради (а от районної адміністрації — стосується). Так само як і відкидається роздум про те, що юрист із багаторічним досвідом, законотворець не знає елементарної різниці між державними органами влади (хай і місцевими) та органами місцевого самоврядування. Висловимо припущення, що це звичайна властивість людського організму: відсіювати непотрібну і неважливу, на його погляд, інформацію, або ховати її у далеких глибинах мозку...

Кожна людина має право на висловлення своєї думки, у тому числі і народний депутат. Правда, позиція народного обранця, хоч і є його особистою, але сприймається суспільством як щось особливе, інколи — навіть як заклик до дій. Для чого взагалі була потрібна вищезгадана публікація Анжеліки Лабунської? Однозначну відповідь може дати тільки вона сама. Ми ж висловимо власне припущення, адже так само маємо право на свою думку, яка базується на очевидних фактах, котрі відбуваються і у Бердичеві загалом, і в цілій країні, і навіть описані Анжелікою Вікторівною.

Чому це звернення з’явилося саме зараз, а не півроку тому чи через півроку після? Випадковість? Імовірно. В Україні політичне життя нині особливо активне: то тут, то там відбуваються мітинги, акції протесту. Особливо активно все це проходить у столиці. Бердичів у цьому процесі є своєрідним осередком відносного спокою і стабільності. Організувати щось на зразок величезного протестного мітингу чи страйку у місті окремим політиканам не вдалося: сто чоловік під час мітингу — зовсім не та кількість, коли можна цим хизуватися у вісімдесятитисячному населеному пункті. Депутати міської ради, демонструючи бердичівську мудрість і толерантність, не влаштовують шоу на сесіях, голосують синхронно (і уявні провладні, і уявні опозиційні), вирішуючи найбільш нагальні для бердичівлян справи. Звісно, “наші люди” беруть активну участь у столичних “майданах”, допомагають їм хто чим може. Але у самому Бердичеві - все спокійно.

І тут з’являється публікація народного депутата, у якій вона висловлює свою думку, що у Бердичеві існує чи не основна проблема — Ленін. Зі змісту публікації напрошується висновок: шановні бердичівляни, якщо прибрати з площі постамент вождю соціалістичної революції, то з того моменту всі ви заживете у мирі і злагоді, будете надзвичайно заможними і щасливими.

Що після цього мають зробити бердичівляни, які вірять своїй обраниці, що й підтвердили рік тому під час парламентських виборів? Певно, що збуритися і почати масово вимагати знести ненависний пам’ятник. Природно, що у цієї ідеї знайдеться і чимало противників. Відтак, протистояння ідей, яке може вилитися з кухонних посиденьок на майдани, може стати реальністю.

А звідси напрошується інший висновок: не заперечуючи факту, що наявність пам’ятника Леніну у Бердичеві подобається далеко не всім, це не він, а подібні “вливання” інформації від народних депутатів роз’єднують нині бердичівлян. І не стане дивним той факт, якщо певні заворушення у місті й справді будуть після цього мати місце. Поринувши у вир місцевих політичних пристрастей, мало хто потім згадає, що “бердичівська депутатка”, яка зараз брала безпосередню участь у київських акціях протесту проти чинних державних посадовців (принаймні, на фото в інтернеті її легко віднайти серед мітингарів), рівно рік тому сама голосувала "за" призначення на посаду нинішнього Прем’єр-Міністра України...