Один із спогадів про дні війни

Шановна редактор!
У вашій газеті є постійна рубрика «Краєзнавство», то ж і я хочу поділитися деякою інформацією. За її достовірність відповідаю. Це спогади воєнних подій з мого дитинства.

Під час війни був зовсім малим, жив у селі Маркуші, що на Бердичівщині. Багато чого не знав, не розумів. Але бувають такі ситуації чи події, що карбуються у пам’яті на все життя. Ось і я пригадав той час, коли село звільнили. Після відступу поспіхом німецької армійської частини залишилось чимало: машини, танки, гармати, коні-ваговози. Не забрали величезну вантажну машину. Дехто
з мешканців села вже встиг поцупити з цієї інтендантської машини добротні чоботи з кованими підборами. Інші взяли дещо з одягу, бо, як кажуть, війна є війна, і всі були війною обпатрані, пограбовані… Що й казати!
У нашій хаті тіснява: крім нас сімох, заселилося чимало військових, бідових, втомлених, виснажених.. Це солдати Радянської армії, які зупинились після тривалого наступу і втечі ворогів.
Худенька білява медсестра, на обличчі ластовиння. Рябенька така! Часто виймає конверти з жовтого пакувального паперу, розриває їх один за одним і висипає просто за пазуху кожному солдатові сіренький порошок: від нужі. Адже ж коли і де ту лазню відвідати?…Казали, що порошок той істот убиває. А називали його дустом.
Спали на полику, на ліжках , на лавці. Удень вони на заняттях, освоюють ази військової справи. А увечері повертаються до нашої хати, щоб трохи відпочити, попоїсти. Мати щовечора варила картоплю в мундирах і виносила з льоху огірки, хто-зна від якого року квашені, але добрі-добрющі! А куди ж без пісні:

Не раз пригадував слова цієї пісні, можливо є певні неточності. Мені ж під 80 років.
Одного разу, повертаючись до осель на ночівлю, трапилось страшне… Бійці йшли колоною, спокійно. Аж раптом з’явилася в небі авіація. Посипались бомби просто уздовж центральної вулиці. Вибухи, громовиця, полум’я, дим, стогін, кров… Так тривало десь півгодини. Так само раптово все затихло, авіація зникла за обрієм.
Це була своя авіація. Розвідка не донесла про становище в селі, чи донесла помилково. Мабуть, пілоти подумали, що то відступають німці, та добре їм всипали сталевих «горіхів».
Поховали наших солдатів у братській могилі, в центрі села, де вони й досі покояться.
У сусідньому селі Житинці, за два кілометри від нашого, відбулось таке ж саме жахіття, але хвилинами раніше. Бо пілоти тримали курс через сусідів просто до нашого села. Поховали їх усіх поспіхом, на городі моєї тітки Вікторії Скидан (дівоче - Богун) у селі Бистрик. Вона не обробляла город, нічогісінько не вирощувала, бо хто ж садить на могилі? Та років за десять сільська рада ухвалила рішення про перепоховання воїнів. Отже їх поховали вдруге уже у братській могилі, у центрі села, і поставили пам’ятний знак.
Зимовими днями і ночами зенітна батарея, намертво вкопана у мерзлу землю, щомиті стежила за спокоєм у небі, чи не з'являться мессери або юнкерси. Бувало й таке. Ми у тембрі гулу авіаційних двигунів навчились розпізнавати своїх і чужих.
А ще була історія: якось морозної ночі солдати привели вартового, який заснув біля тих гармат, гріючись, розпаливши вогнище. Шинелька на спині прогоріла, тіло обпеклося, а він не відчував лиха, бо така була втома. Спав мертвим сном.
Солдата врятували, а потім…покарали. Така доля його на війні!
Згодом знову розпочався наступ. Мама розповідала, що наші «квартиранти-співаки» полягли десь недалеко, за селом, такі запеклі були бої.

 

Автор: Василь Якович Семенюк, уродженець села Маркуші, нині пенсіонер, мешкаю у м. Киів